Положиш в долоні сонце,
щоб душу зігріла трішки,
маленьке, а ще смугасте
таке вже воно твоє...
Колись я розкажу донці,
що варто ходити пішки
і зовсім не страшно впасти,
бо ти поруч мене є...
Малюєш мені усмішку,
коли нагорнулись сльози,
бо знаєш, що так буває,
в якісь особливі дні.
Хоч каву не носиш в ліжко,
як я не читаєш прози
та сина завжди навчаєш,
що мами добріють в сні.
Що мамі вже час спочити
і щось солоденьке з'їсти,
що більше таких не буде
жінок у його житті.
І знаєш так легко жити,
бо є поруч кого сісти,
схилитись кому на груди...
Бач, істини всі прості...
