Хронічно хворий я тобою.
І навіть лікар всього – Час,
Не в змозі щось зробить зі мною,
Тому що Бог рішив за нас.
Ти розмієш, моя мила?
Живу тому лише, що ти
Мене колись-таки просила:
Попри усе! – перемогти
Оці всі немочі старечі,
Оці, - що від розлук, - плачі,
Попри вантаж, що ліг на плечі
І давить так, хоч гвалт кричи!
Живу усупереч сваволі
Лихої долі і людей,
Тому що тут, де нема волі,
Тебе зустрів!!! Не знати де,
Обох нас до тих пір носило
Та час настав і стрілись ми…
Так закохався, що аж крила
Мене підняли над людьми!
Був я безбожником ідейним.
Не вірив доти ні во що,
Та ти, - мій янголе небесний,
«Ніщо» змінила на «все, що!»
Все, що навкруг, замайоріло,
Все, що мовчало, загуло
І навіть це, - старече тіло,
Відновлюватись почало:
Відчув я рух своєї крові
І серця трепет, і сльозу,
Від невзаємної любові
Таємних ревнощів грозу…
Та долю не дано змінити…
Пройшов десяток літ і я
Збираюсь скоро відлетіти
Маршрутом друга – журавля.
Злечу у небо з їхнім клином,
В туман осінній загорнусь,
І з того вирію в країну
Ніколи більше не вернусь.
Хронічно хворий я тобою.
І навіть лікар всього – Час,
Не в змозі щось зробить зі мною,
Тому що Бог дав про запас
Ще трохи днів, ще дрібку часу,
Не ради щастя – ради сну
В якому бачу щастя наше
І марно мріяну весну.
26.07.2024 р.
Гарний вірш, Петре. Чому так довго не виходили на сайт? 
