|
Секрет молодости и долголетия племени хунза
Цитата сообщения pmos_nmos
Долину реки Хунза (граница Индии и Пакистана) называют «оазисом молодости». Продолжительность жизни обитателей этой долины — 110-120 лет. Они почти никогда не болеют и выглядят молодо.
Значит, существует некий образ жизни, приближающийся к идеальному, когда люди чувствуют себя здоровыми, счастливыми, не стареют, как в других странах, уже к 40-50-летнему возрасту. Любопытно, что жители долины Хунза, в отличие от соседних народностей, внешне очень похожи на европейцев (как и калаши, которые живут совсем рядом).
Согласно легенде, расположенное здесь карликовое горское государство основала группа воинов армии Александра Македонского во время его Индийского похода. Они, естественно, установили тут строгую боевую дисциплину — такую, что жителям с мечами и щитами пришлось и спать, и есть, и даже плясать...
При этом хунзакуты с легкой иронией относятся к тому, что кого-то еще в мире называют горцами. Ну, в самом деле, не очевидно ли, что с полным правом это имя должны носить лишь те, кто живет возле знаменитого «места горной встречи» — точки, где сходятся три высочайшие системы мира: Гималаи, Гиндукуш и Каракорум. Из 14 пиков-восьмитысячников Земли пять находятся поблизости, в том числе вторая после Эвереста К2 (8611 метров), подъем на которую в альпинистском сообществе ценится даже больше, чем покорение Джомолунгмы. А что сказать о не менее прославленной здешней «вершине-убийце» Нанга-Парбат (8126 метров), похоронившей рекордное число восходителей? А о десятках семи- и шеститысячников, буквально «толпящихся» вокруг Хунзы?
Пройти через эти скальные массивы будет не под силу, если вы не спортсмен мирового уровня. Вы сможете лишь «просочиться» узкими перевалами, ущельями, тропами. Издревле эти редкие артерии контролировались княжествами, которые облагали значительной пошлиной все проходящие караваны. Хунза считалась среди них одним из самых влиятельных.
В далекой России про этот «затерянный мир» известно немного, причем по причинам не только географическим, но и политическим: Хунза, наряду с некоторыми другими долинами Гималаев, оказалась на территории, за которую почти 60 лет ведут яростный спор Индия и Пакистан (главным его предметом остается куда более обширный Кашмир).
СССР — от греха подальше — всегда старался дистанцироваться от конфликта. К примеру, в большинстве советских словарей и энциклопедий та же К2 (другое имя — Чогори) упомянута, но без указания местности, в которой она находится. Здешние, вполне традиционные названия были стерты и с советских карт, и, соответственно, из советского новостного лексикона. Но вот что удивительно: в Хунзе про Россию как раз знают все.
«Замком» многие местные жители почтительно называют Балтитский форт, нависающий со скалы над Каримабадом. Ему уже около 700 лет, и в свое время он служил местному независимому правителю и дворцом мира, и крепостью. Не лишенный импозантности снаружи, изнутри Балтит кажется мрачным и сырым. Полутемные помещения и бедная обстановка — обычные горшки, ложки, гигантская печь... В одном из помещений в полу люк — под ним мир (князь) Хунзы держал своих личных пленников. Светлых и больших помещений немного, пожалуй, лишь «балконный зал» производит приятное впечатление — отсюда открывается величественный вид на долину. На одной из стен этого зала — коллекция старинных музыкальных инструментов, на другой — оружие: сабли, мечи. И шашка, подаренная русскими.
В одной из комнат висит два портрета: британского капитана Янгхазбенда и русского капитана Громбчевского, которые решили судьбу княжества. В 1888 году на стыке Каракорума и Гималаев чуть не появилась русская станица: когда к тогдашнему миру Хунзы Сафдару Али прибыл с миссией русский офицер Бронислав Громбчевский. Тогда на границе Индостана и Средней Азии шла Большая Игра, активное противостояние двух сверхдержав XIX века — России и Великобритании. Не только военный, но и ученый, а впоследствии даже почетный член Императорского географического общества, этот человек не собирался завоевывать для своего царя земли. Да и было с ним тогда всего шестеро казаков. Но все же речь шла о скорейшем устройстве торговой фактории и политическом союзе. Россия, имевшая к тому времени влияние на всем Памире, устремила теперь свой взор к индийским товарам. Так капитан вступил в Игру.
Сафдар очень тепло принял его и охотно заключил предлагаемое соглашение — он опасался напиравших с юга англичан.
И, как оказалось, не без оснований. Миссия Громбчевского не на шутку встревожила Калькутту, где в то время находился двор вице-короля Британской Индии. И хотя специальные уполномоченные и шпионы успокаивали власти: вряд ли стоит опасаться появления русских войск на «макушке Индии» — с севера в Хунзу ведут слишком трудные перевалы, к тому же закрытые снегом большую часть года, — сюда было решено срочно отправить отряд под командованием Фрэнсиса Янгхазбенда.
Оба капитана были коллегами — «географами в погонах», они не раз встречались в памирских экспедициях. Теперь им предстояло определить будущее бесхозных «хунзакутских бандитов», как их называли в Калькутте.
В Хунзе тем временем потихоньку появлялись русские товары, оружие, а во дворце Балтит появился даже парадный портрет Александра III. Далекое горское правительство начало дипломатическую переписку с Санкт-Петербургом и предложило разместить у себя казачий гарнизон. А в 1891 году из Хунзы пришло сообщение: мир Сафдар Али официально просит о приеме его со всем народом в российское подданство. Эта весть скоро дошла и до Калькутты, в результате 1 декабря 1891 года горные стрелки Янгхазбенда захватили княжество, Сафдар Али бежал в Синьцзян. «Дверь в Индию для царя захлопнута», — написал британский оккупант вице-королю.
Так что российской территорией Хунза считала себя всего четыре дня. Правитель хунзакутов пожелал видеть себя русским, но официального ответа так и не успел получить. А британцы закрепились и держались тут до самого 1947 года, когда в ходе распада получившей независимость Британской Индии княжество вдруг оказалось на территории, подконтрольной мусульманам.
Сегодня Хунза управляется пакистанским Министерством по делам Кашмира и Северных территорий, но теплая память о несостоявшемся исходе Большой Игры осталась.
Более того, местные жители спрашивают у русских туристов, почему так мало туристов из России. При этом, хотя британцы и ушли почти 60 лет назад, до сих пор их хиппи наводняют территории.
Считается, что Хунзу заново для Запада открыли именно хиппи, которые бродили в 1970-е годы по Азии в поисках истины и экзотики. Причем популяризовали это место настолько, что даже обычный *** американцы сегодня называют Hunza Apricot. Впрочем, сюда «детей цветов» влекли не только эти две категории, но и индийская конопля.
Одна из основных достопримечательностей Хунзы — ледник, который широкой холодной рекой спускается в долину. Впрочем, на многочисленных террасных полях выращивают картофель, овощи и коноплю, которую здесь не сколько курят, как добавляют в качестве приправы к мясным блюдам и супам.
Что же касается молодых длинноволосых ребят с надписью Hippie way на майках — то ли настоящих хиппи, то ли любителей ретро, — то они в Каримабаде в основном уплетают абрикосы. Это, несомненно, главная ценность хунзакутских садов. Весь Пакистан знает, что только здесь растут «ханские плоды», которые сочатся ароматным соком еще на деревьях.
Хунза привлекательна вовсе не только для радикальной молодежи — сюда едут и любители горных путешествий, и поклонники истории, и просто любители забраться подальше от родины. Дополняют картину, конечно, многочисленные скалолазы...
Поскольку долина находится на полдороге от Хунджерабского перевала до начала индостанских равнин, хунзакуты уверены, что контролируют путь вообще в «верхний мир». В горы как таковые. Трудно сказать, действительно ли это княжество когда-то основали солдаты Александра Великого или это были бактрийцы — арийские потомки когда-то единого великого русского народа, но какая-то тайна в появлении этого небольшого и самобытного в своем окружении народа, безусловно, есть. Говорит он на своем собственном языке бурушасхи (Burushaski, родство которого до сих пор не установлено ни с одним из языков мира, хотя все здесь знают и урду, а многие — английский), исповедует, конечно, как и большинство пакистанцев, ислам, но особого толка, а именно исмаилитского, одного из самых мистических и таинственных в религии, который исповедует до 95% населения. Поэтому в Хунзе вы не услышите привычных призывов на молитву, несущихся из динамиков минаретов. Все тихо, молитва — личное дело и время каждого.
Хунзы купаются в ледяной воде даже при 15-градусном морозе, до ста лет играют в подвижные игры, 40-летние женщины у них выглядят как девушки, в 60 лет сохраняют стройность и изящество фигуры, а в 65 лет еще рожают детей. Летом они питаются сырыми фруктами и овощами, зимой — высушенными на солнце абрикосами и пророщенными зернами, овечьей брынзой.
Река Хунза являлась естественной преградой для двух средневековых княжеств Хунза и Нагар. С XVII века эти княжества постоянно враждовали, воровали друг у друга женщин и детей и продавали в рабство. И те и другие жили в укрепленных деревнях. Интересно еще одно: у жителей есть период, когда фрукты еще не поспели, — он зовется «голодной весной» и продолжается от двух до четырех месяцев. В эти месяцы они почти ничего не едят и лишь раз в день пьют напиток из сушеных абрикосов. Такой пост возведен в культ и строго соблюдается.
Шотландский врач МакКаррисон, первым описавший Счастливую долину, подчеркивал, что потребление белков там находится на низшем уровне нормы, если вообще это можно назвать нормой. Суточная калорийность хунзы составляет в среднем 1933 ккал и включает в себя 50 г белка, 36 г жира и 365 г углеводов.
Шотландец жил в непосредственной близости от долины Хунза в течение 14 лет. Он пришел к выводу, что именно диета является основным фактором долголетия этого народа. Если человек питается неправильно, то от болезней его не спасет и горный климат. Поэтому неудивительно, что соседи хунза, живущие в тех же климатических условиях, страдают самыми различными заболеваниями. Их продолжительность жизни в два раза короче.
МакКаррисон, вернувшись в Англию, поставил интересные эксперименты на большом количестве животных. Одни из них питались обычной пищей лондонской рабочей семьи (белый хлеб, сельдь, сахар-рафинад, консервированные и вареные овощи). В итоге в этой группе стали появляться самые разнообразные «человеческие болезни». Другие же животные находились на диете хунза и на протяжении всего опыта оставались абсолютно здоровыми.
В книге «Хунзы — народ, который не знает болезней» Р. Бирхер подчеркивает следующие очень существенные достоинства модели питания в этой стране:
— прежде всего оно вегетарианское;
— большое количество сырых продуктов;
— в ежедневном рационе преобладают овощи и фрукты;
— продукты естественные, без всякой химизации, и приготовленные с сохранением всех биологически ценных веществ;
— алкоголь и лакомства потребляют исключительно редко;
— очень умеренное потребление соли;
— продукты, выращенные только на своей отечественной почве;
— регулярные периоды голодания.
К этому надо добавить и другие факторы, благоприятствующие здоровому долголетию. Но способ питания имеет здесь, несомненно, очень существенное, решающее значение.
В 1963 году в Хунзе побывала французская медицинская экспедиция. В результате проведенной ею переписи населения было выяснено, что средняя продолжительность жизни у хунзакутов составляет 120 лет, что вдвое превышает этот показатель среди европейцев. В августе 1977 года в Париже на международном раковом конгрессе было сделано заявление: «В соответствии с данными геоканцерологии (науки по изучению раковых заболеваний в разных регионах мира) полное отсутствие раковых заболеваний имеет место только среди народности хунза».
В апреле 1984 года одна из гонконгских газет сообщила о следующем удивительном случае. Один из хунзакутов, которого звали Саид Абдул Мобуд, прибывший в лондонский аэропорт Хитроу, привел в недоумение работников эмиграционной службы, когда предъявил паспорт. В соответствии с документом, хунзакут родился в 1823 году и ему исполнилось 160 лет. Сопровождавший Мобуда мулла отметил, что его подопечный считается святым в стране Хунза, славящейся своими долгожителями. У Мобуда отличное здоровье и здравый рассудок. Он прекрасно помнит события начиная с 1850 года.
О своем секрете долголетия местные жители говорят просто: будь вегетарианцем, трудись всегда и физически, постоянно двигайся и не меняй ритма жизни, тогда и проживешь лет до 120-150. Отличительные черты хунз как народа, обладающего «полноценным здоровьем»:
1) Высокая трудоспособность в широком смысле слова. У хунзов эта трудоспособность проявляется как во время работы, так и во время плясок и игр. Для них пройти 100–200 километров — все равно что для нас совершить короткую прогулку возле дома. Они необычайно легко взбираются на крутые горы, чтобы передать какое-то известие, и возвращаются домой свежие и веселые.
2) Жизнерадостность. Хунзы постоянно смеются, они всегда в хорошем расположении духа, даже если голодны и страдают от холода.
3) Исключительная стойкость. «У хунзов нервы крепкие, как канаты, и тонкие и нежные, как струна, — писал МакКарисон. — Они никогда не сердятся и не жалуются, не нервничают и не выказывают нетерпения, не ссорятся между собой и с полным душевным спокойствием переносят физическую боль, неприятности, шум и т.п.».
Перевела на украинский язык 7.02.20 6.48
Секрет молодості і довголіття племені хунза
Цитата повідомлення pmos_nmos
Долину річки Хунза (кордон Індії та Пакистану) називають «оазисом молодості». Тривалість життя мешканців цієї долини — 110-120 років. Вони майже ніколи не хворіють і виглядають молодо.
Отже, існує певний образ життя, що наближається до ідеального, коли люди відчувають себе здоровими, щасливими, не старіють, як в інших країнах, вже до 40-50-річного віку. Цікаво, що жителі долини Хунза, на відміну від сусідніх народностей, зовні дуже схожі на європейців (як і калаші, які живуть зовсім поруч).
Згідно з легендою, розташоване тут карликова гірське держава заснувала група вояків армії Олександра Македонського під час його Індійського походу. Вони, природно, встановили тут сувору бойову дисципліну — таку, що жителям з мечами і щитами і довелося спати, і є, і навіть танцювати...
При цьому хунзакуты з легкою іронією ставляться до того, що когось ще в світі називають горцями. Ну, насправді, не очевидно, що з повним правом це ім'я повинні носити лише ті, хто живе біля знаменитого «місця гірської зустрічі» — точки, де сходяться три найвищі системи світу: Гімалаї, Гіндукуш і Каракорум. З 14 піків-восьмитисячників Землі п'ять знаходяться поблизу, в тому числі друга після Евересту К2 (8611 метрів), підйом на яку в альпіністському співтоваристві цінується навіть більше, ніж підкорення Джомолунгми. А що сказати про не менш прославленої тутешньої «вершині-вбивці» Нанга-Парбат (8126 м), поховала рекордне число людей? А про десятки семи - і шеститысячников, буквально «товчуться» навколо Хунзы?
Пройти через ці скельні масиви буде не під силу, якщо ви спортсмен світового рівня. Ви зможете лише «просочитися» вузькими перевалами, ущелинами, стежками. Здавна ці рідкісні артерії контролювалися князівствами, які обкладали значною митом всі проходять каравани. Хунза вважалася серед них одним з найвпливовіших.
У далекій Росії про цей «загублений світ» відомо небагато, причому з причин не тільки географічним, а й політичним: Хунза, поряд з деякими іншими долинами Гімалаїв, опинилася на території, за яку майже 60 років ведуть запеклий спір Індія і Пакистан (головним його предметом залишається куди більш великий Кашмір).
СРСР — від гріха подалі — завжди намагався дистанціюватися від конфлікту. Приміром, у більшості радянських словників та енциклопедій та ж К2 (інше ім'я — Чогорі) згадано, але без зазначення місцевості, в якій вона знаходиться. Тутешні, цілком традиційні назви були стерті і з радянських карт, і, відповідно, з радянського новинного лексикону. Але от що дивно: в Хунзе про Росію як раз знають всі.
«Замком» багато місцевих жителів шанобливо називають Балтитский форт, що нависає зі скелі над Каримабадом. Йому вже близько 700 років, і у свій час він служив місцевим незалежного правителя і палацом світу, і фортецею. Не позбавлений імпозантності зовні, зсередини Балтит здається похмурим і сирим. Напівтемні приміщення і бідна обстановка — звичайні горщики, ложки, велетенська піч... В одному з приміщень в підлозі люк — під ним світ (князь) Хунзы тримав своїх особистих бранців. Світлих і великих приміщень небагато, мабуть, лише «балконний зал» справляє приємне враження — звідси відкривається величний вид на долину. На одній зі стін цього залу — колекція старовинних музичних інструментів, на іншій — зброя: шаблі, мечі. І шашка, подарована росіянами.
В одній з кімнат висить два портрети: британського капітана Янгхазбенда і російського капітана Громбчевского, які вирішили долю князівства. У 1888 році на стику Каракоруму і Гімалаїв трохи не з'явилася російська станиця: коли до тодішнього світу Хунзы Сафдару Алі прибув з місією російський офіцер Броніслав Громбчевский. Тоді на кордоні Індії і Середньої Азії йшла Велика Гра, активне протистояння двох наддержав XIX століття — Росії та Великобританії. Не тільки військовий, але і вчений, а згодом навіть почесний член Імператорського географічного товариства, цей чоловік не збирався завойовувати для свого царя землі. Так і було з ним тоді всього шестеро козаків. Але все ж мова йшла про якнайшвидшому пристрої торгової факторії та політичному союзі. Росія, що мала до того часу вплив на всьому Памірі, спрямувала тепер свій погляд до індійським товарам. Так капітан вступив у Гру.
Сафдар дуже тепло прийняв його і охоче уклав пропонована угода — він побоювався напирали з півдня англійців.
І, як виявилося, не без підстав. Місія Громбчевского не на жарт стривожила Калькутту, де в той час знаходився двір віце-короля Британської Індії. І хоча спеціальні уповноважені і шпигуни заспокоювали влади: навряд чи варто побоюватися появи російських військ на «маківці Індії» — з півночі до Хунзу ведуть занадто складні перевали, до того ж закриті снігом більшу частину року, — сюди було вирішено терміново відправити загін під командуванням Френсіса Янгхазбенда.
Обидва капітани були колегами — «географами в погонах», вони не раз зустрічалися в памірських експедиціях. Тепер їм належало визначити майбутнє безгоспних «хунзакутских бандитів», як їх називали в Калькутті.
У Хунзе тим часом потихеньку з'являлися російські товари, зброя, а в палаці Балтит з'явився навіть парадний портрет Олександра III. Далеке гірське уряд почав дипломатичну переписку з Санкт-Петербургом і запропонував розмістити у себе козацький гарнізон. А в 1891 році з Хунзы прийшло повідомлення: світ Сафдар Алі офіційно просить про прийом його з усім народом у російське підданство. Ця звістка скоро дійшла і до Калькутти, в результаті 1 грудня 1891 року гірські стрілки Янгхазбенда захопили князівство, Сафдар Алі втік в Сіньцзян. «Двері в Індію для царя зачинені», — написав британський окупант віце-королю.
Так що російською територією Хунза вважала себе всього чотири дні. Правитель хунзакутов побажав бачити себе росіянином, але офіційної відповіді так і не встиг отримати. А британці закріпилися і трималися тут до самого 1947 року, коли в ході розпаду отримала незалежність Британської Індії князівство раптом виявилося на території, підконтрольній мусульманам.
Сьогодні Хунза управляється пакистанським Міністерством у справах Кашміру і Північних територій, але тепла пам'ять про не відбувся кінець Великої Гри залишилася.
Більше того, місцеві жителі запитують у російських туристів, чому так мало туристів з Росії. При цьому, хоча британці і пішли майже 60 років тому, до цих пір їх хіпі наповнюють території.
Вважається, що Хунзу заново для Заходу відкрили саме хіпі, які бродили в 1970-е роки з Азії в пошуках істини і екзотики. Причому популяризували це місце настільки, що навіть звичайний *** американці сьогодні називають Hunza Apricot. Втім, сюди «дітей квітів» вабили не тільки ці дві категорії, але і індійська конопля.
Одна з основних визначних пам'яток Хунзы — льодовик, який широкої холодної річкою спускається в долину. Втім, на численних терасових полях вирощують картоплю, овочі і коноплі, яку тут не скільки курять, як додають як приправу до м'ясних страв і супів.
Що ж стосується молодих довговолосих хлопців з написом Hippie way на майках — то справжніх хіпі, то любителів ретро, — то вони в Каримабаде в основному їдять абрикоси. Це, безсумнівно, головна цінність хунзакутских садів. Весь Пакистан знає, що тільки тут ростуть «ханські плоди», які сочатся ароматним соком ще на деревах.
Хунза приваблива не тільки для радикальної молоді — сюди їдуть і любителі гірських подорожей, і шанувальники історії, і просто любителі забратися подалі від батьківщини. Доповнюють картину, звичайно, численні скелелази...
Оскільки долина знаходиться на півдорозі від Хунджерабского перевалу до початку индостанских рівнин, хунзакуты впевнені, що контролюють шлях взагалі в «верхній світ». У гори як такі. Важко сказати, чи дійсно це князівство колись заснували солдати Олександра Великого чи це були бактрийцы — арійські нащадки колись єдиного великого російського народу, але якась таємниця в появі цього невеликого і самобутнього в своєму оточенні народу, безумовно, є. Каже він на своїй власній мові бурушасхи (Burushaski, спорідненість якого досі не встановлено ні з однією з мов світу, хоча всі тут знають і урду, а багато — англійська), сповідує, звичайно, як і більшість пакистанців, іслам, але особливого толку, а саме ісмаїлітського, одного з самих містичних і таємничих у релігії, який сповідує до 95% населення. Тому в Хунзе ви не почуєте звичних закликів на молитву, мчать з динаміків мінаретів. Все тихо, молитва — особиста справа і час кожного.
Хунзы купаються у крижаній воді навіть при 15-градусному морозі, до ста років грають у рухливі ігри, 40-річні жінки виглядають як дівчата, в 60 років зберігають стрункість і витонченість фігури, а в 65 років ще народжують дітей. Влітку вони харчуються сирими фруктами і овочами, взимку — висушеними на сонці абрикосами і пророщених зерен, овечою бринзою.
Річка Хунза була природною перешкодою для двох середньовічних князівств Хунза і Нагар. З XVII століття ці князівства постійно ворогували, крали один у одного жінок і дітей і продавали в рабство. І ті й інші жили в укріплених селах. Цікаво ще одне: у мешканців є період, коли фрукти ще не поспіли, — він зветься «голодною весною» і триває від двох до чотирьох місяців. У ці місяці вони майже нічого не їдять і лише раз на день п'ють напій із сушених абрикосів. Такий пост зведений в культ і строго дотримується.
Шотландський лікар МакКаррисон, першим описав Щасливу долину, підкреслював, що споживання білків там знаходиться на нижчому рівні норми, якщо це взагалі можна назвати нормою. Добова калорійність хунзы становить в середньому 1933 ккал і включає в себе 50 г білка, 36 г жиру і 365 г вуглеводів.
Шотландець жив в безпосередній близькості від долини Хунза протягом 14 років. Він прийшов до висновку, що саме дієта є основним фактором довголіття цього народу. Якщо людина неправильно харчується, то від хвороб його не врятує і гірський клімат. Тому не дивно, що сусіди хунза, що живуть в тих же кліматичних умовах, страждають різними захворюваннями. Їх тривалість життя в два рази коротше.
МакКаррисон, повернувшись в Англію, поставив цікаві експерименти на великій кількості тварин. Одні з них харчувалися звичайною їжею лондонській робочої сім'ї (білий хліб, оселедець, цукор-рафінад, консервовані та варені овочі). У підсумку В цій групі стали з'являтися найрізноманітніші «людські хвороби». Інші ж тварини знаходилися на дієті хунза і протягом всього досвіду залишалися абсолютно здоровими.
У книзі «Хунзы — народ, який не знає хвороб» Р. Бірхер підкреслює такі дуже суттєві переваги моделі харчування в цій країні:
— насамперед воно вегетаріанське;
— велика кількість сирих продуктів;
— у щоденному раціоні переважають овочі та фрукти;
— продукти природні, без всякої хімізації, і приготовані з збереженням всіх біологічно цінних речовин;
— алкоголь та ласощі споживають виключно рідко;
— дуже помірне вживання солі;
— продукти, вирощені тільки на своїй вітчизняному грунті;
— регулярні періоди голодування.
До цього треба додати і інші чинники, сприятливі здорового довголіття. Але спосіб харчування має тут, безперечно, дуже істотне, вирішальне значення.
У 1963 році в Хунзе побувала французька медична експедиція. В результаті проведеної нею перепису населення було з'ясовано, що середня тривалість життя у хунзакутов складає 120 років, що вдвічі перевищує цей показник серед європейців. У серпні 1977 року в Парижі на міжнародному раковому конгресі було зроблено заяву: «згідно з даними геоканцерологии (науки з вивчення ракових захворювань в різних регіонах світу) повна відсутність ракових захворювань має місце тільки серед народності хунза».
У квітні 1984 року одна з гонконзьких газет повідомила про такому дивному випадку. Один з хунзакутов, якого звали Саїд Абдул Мобуд, який прибув в лондонський аеропорт Хітроу, здивував працівників еміграційної служби, коли пред'явив паспорт.Відповідно до документа, хунзакути народився в 1823 році і йому виповнилося 160 років. Супроводжував Мобуда мулла зазначив, що його підопічний вважається святим в країні Хунза, що славиться своїми довгожителями. У Мобуда відмінне здоров'я і здоровий глузд. Він прекрасно пам'ятає події починаючи з 1850 року.
Про секрет довголіття місцеві жителі говорять просто: будь вегетаріанцем, працюй завжди і фізично, постійно рухайся і не міняй ритму життя, тоді і проживеш років до 120-150. Відмінні риси хунзов як народу, що володіє «повноцінним здоров'ям»:
1) Висока працездатність в широкому сенсі слова. У хунзов ця працездатність проявляється як під час роботи, так і під час танців та ігор. Для них пройти 100-200 кілометрів - все одно що для нас зробити коротку прогулянку біля будинку. Вони надзвичайно легко підіймаються на круті гори, щоб передати якесь звістка, і повертаються додому свіжі і веселі.
2) Життєрадісність. Хунзи постійно сміються, вони завжди в доброму гуморі, навіть якщо голодні і страждають від холоду.
3) Виняткова стійкість. «У хунзов нерви міцні, як канати, і тонкі і ніжні, як струна, - писав МакКарісон. - Вони ніколи не сердяться і не скаржаться, що не нервують і не виявляють нетерпіння, не сваряться між собою і з повним душевним спокоєм переносять фізичний біль, неприємності, шум і т.п. ».
Переклала на українську мову 7.02.20 6.48
ID:
863975
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.02.2020 06:54:19
© дата внесення змiн: 07.02.2020 06:54:19
автор: Тома
Вкажіть причину вашої скарги
|
Де б нам взяти продукти без хімізації 
Пізнавально, Томочко! 
Щиро дякую за підтримку!
