Не вдягне у церкві священник корону,
Не скаже для нас він ці вічні слова,
Хотіла б колись я при свічці восковій,
Сказати все те, що мала би я...
Так долечка склалась, ми в штормі пропали,
Тонули, блукали і бачили дно,
Ще й рани від сонця глибокі дістались,
Нас люди травили, ми бачили зло...
Десь відчай закрався, десь крила зламали,
Пустелю зростили, сади позрізали,
Шляхи десь сплітались, а потім тікали,
Та щастя десь поруч....ми це відчували.
Розпяті минулим, побиті до крові,
Ми вже лиш стогнали так тихо, поволі,
Змарніли від часу красиві човни,
Допоки зустрілись...ти ПОРУЧ! Це ТИ!
Повінчані небом, а десь і грозою,
Коханням, душею, до щастя жагою,
Від світу втікали, від всіх заховались,
У тиші на двох ми назавжди зостались...
Тікає щомиті блажена хвилина,
За тебе, мій милий, я б серце спалила,
І хай не у церкві, і хай не у шлюбі,
Та я промовляю: до смерті, мій любий.........
Прийми моє серце, а я твою долю,
Із вітром тепер ми літаєм на волі,
Тобі я вкладаю всю душу під ноги,
Навіки я поруч, немає тривоги...
Зворушливий, щемливий твір.Аби небеса поєднали, а люди й церква поєднають
́
