Пам'ятаєш ту задимлену кухню,
Де мій Бонд поглинав твій Парламент
Там ми мали затишну бухту
Де твої я розвіяв печалі.
Там життя розділилося навпіл
Мов потрісла земля поміж нами
Ніби серце стриножене плаче
Ніби в ньому загострений камінь.
Але сонце до мене зверталось:
Не моли, не проси зупинитись,
Не дивися в безодню вуалі,
Не тони в океані печалі...
Дим по кухні лине мов біль,
Крізь відкрите вікно в темне місто
Я волав тій печалі: Я твій,
Я усе подалаю - звісно!
Але дим видає життя
Виїдає очі та змісти...
Ти пішла й не лишила ні дня
Коли камінь у серці не тисне.
