Немає у мене далеких доріг.
Я ледь переїду кімнатний поріг
Для того, аби хоч на тім коридорі,
Побачитись з кимось, хто також без ніг.
Мине та година – за словом слівце…
Стараюсь не гнати журу на лице,
Хоч кажучи щиро: непросто триматись
І знати не дати нікому про це!
І знов повертаєшся в тісний свій світ,
Де стіни німі зберігають привіт
Одної людини кому серце раде,
Бо чуло від неї душевний отвіт.
Жорстока недоля загнала сюди,
В цю гулку обитель страждань і біди!
Для того, аби остаточно не впасти,
Пишу я про щастя минулі сліди.
І хай вже любові насправді нема,
Та зустрічі були у нас недарма!
Ніколи не зможу невдячно забути
Що доки я є, то й вона не сама!
Вже звикла до повені ніжних віршів.
Як вперше, вже мабуть не гріють душі.
Вже слізок розчулення зовсім не бачу
І для нагород не чекаю книшів.
Свідомий того, що немає пуття
З такого кохання, такого життя…
Та все ж мушу лиху у вічі сказати:
У відчаю рів не буде вороття!
09.10.2019
Ваші вірші, Петре, читають сотні людей. Твори мудрі, вчать людей дорожити найвищими почуттями, навіть у такій складній ситуації Ви прославляєте кохання і людське тепло! Тримайтеся, захоплююсь Вашою мужністю і життєвою мудрістю!
Гарно,Петре!Та хочу я все-таки я ще сказати: у відчай ніколи не треба впадати! Пишіть свої вірші, ми будем читати; вони довподоби усім читачам, за це шлем вдячність ми,Петре, знов Вам!
