Чому так важко забувати нам людей,
Які для нас були мов найрідніші,
З якими в нескінченні миті тих ночей
Забути можна було про все інше.
Минули ночі, пролетіли ясні дні,
І назавжди пішли від нас ті люди.
А ми, самі згорівши в власному вогні,
Не можемо вже запалитись вдруге.
Як попіл, що горіти більше не почне,
Так ми не зможемо вже покохати,
Коли всередині немов погасло все,
І навіть в снах не можемо літати.
Мій друже, що з тобою сталось, як же так?
Ти ще недавно був таким щасливим,
Але сьогодні вже в думках твоїх бардак,
Не можеш розібратися із ними.
Думки і мрії вже окутала пітьма,
Не відпускає вдома й на роботі,
На вулиці тобі теж спокою нема -
Її ти бачиш в кожнім силуеті.
Ти вже складав із нею плани на життя,
Хотів, щоб разом ви були довіку,
Тебе ж взяли і викинули на сміття -
В обіймах іншого знайшла опіку...
Не справедливий світ і всіяний слізьми:
Хто нас кохає - ті нам не потрібні,
Кого кохаємо - тим не потрібні ми...
Ці правила завжди для всіх незмінні.
06.09.19
