Розкажу я казочку вам, друзі...
Жив один малий Мурашка, в лузі.
Надто вже допитливий і жвавий,
Геть усе йому було цікаво.
Раз, Мурашка у садку трудився
І в блакитне небо подивився.
Тай побачив там хмарки біленькі:
І пухкі й великі, і маленькі...
- Ці хмарки, немов цукрова вата!
От би хоч шматочок скуштувати.
Тільки як добратися до неба?-
запитав Мурашка сам у себе.
А слова оці почув Вітрище,
Та й промовив, підлетівши ближче:
- Віднесу тебе я в небо радо,
Лиш вхопись за стебельце кульбаби.
І разом з насіннячком пухнастим,
Ти потрапиш поміж хмар купчастих.
Так і сталось...
От така-от казка!
Вже у небі наш малий Мурашка.
Тільки, як хмаринку скуштувати?
То лише з землі вона, мов вата,
А насправді, кожна із хмаринок
Із прозорих створена краплинок.
І зробилося Мурашці дуже щемно...
Тільки як вернутися на землю?
Він засумував, зітхнувши важко...
Та нащастя нашого Мурашки
Через королівство із хмаринок
Пролітала зграя лебедина.
І ото одна лебідка біла
Пір'ячко малесеньке згубила.
Ось за неї наш герой вхопився
І на землю легко опустився.
Він усім розказував завзято:
- Хмарки - це водичка, а не вата!
Цікава Ваша казочка, Світлано, Мурашка приземливсь на землю плавно. У небо він не хоче вже літати, бо зрозумів: земля для нього мати.
