Ми були дітлахами довірливими,
діставали питаннями всіх.
Тихо жив поряд з нами, грайливими,
непомітний сумний чоловік.
Надягав окуляри, мружився,
капелюха носив набік.
У майстерні своїй в кінці вулиці
допізна працював чоловік.
З’ясувалось — різьбяр по дереву,
він і меблі робити міг.
Чи стілець, чи колиску... дешево.
Дуже лагідний чоловік.
Ми по черзі читали Сойєра,
присягалися в дружбі навік.
Уявляли себе героями...
Обіч стомлений чоловік.
Час тікав, ми вже майже виросли
з одежинок і парт шкільних,
нові погляди, різні замисли...
Де ти є, простий чоловік?
Віддавали останні почесті.
Журно грав військовий оркестр.
До промов зі слізьми у голосі
ордени, медалі і хрест.
Всі стояли, слухали, плакали.
Зі свічок стікав в землю віск.
Як же трапилось, що не знали ми,
яким мужнім був чоловік?
Затискали в долонях іграшки,
всі від нього дари — оберіг:
диво-пташка, свистулька, вужики...
Ти прости нас, душа-чоловік.
Таня СВІТЛА
07.2019 р.
Такий випадок справді був... дуже давно, навчив нас, ще підлітків, помічати людей, але по-справжньому розумієш тільки зараз, які люди були поруч, яких ми мали вчителів-фронтовиків, шестидесятників, справжніх, непохитних борців, які без пафосу, суєти і крику робили свою справу. Дякую за розуміння і відгук.
