|
І ще один літній день підходив до кінця, змінюючись теплим а навіть трохи задушливо - млосним вечором. Пахли матіоли під вікнами, що блимали очицями у фіранках, затуляючи світло, яке рвалося на волю. На призьбі під виноградом вложився старий кіт. Дрімав... та все ж очікував теплого молока, що надоїть Ольга від старої Красуні. Та, щаслива після пасовиська, румигала, прилігши на тогорічній соломі, що стелилася на її ложе, примруживши очиці, та посапуючи змокрілими ніздрями від запареного буряка з відсівками.
Ольга набирала тепленької, як мід, що вибраний з вулику, води, аби сполоснути набухле коров’яче вимя. Зграя курей, як ворони, вмощувалася на старих бантах і все пахло дивовижним життям - кожне своїм... та по свому.
Жевріло щасливе замучене нічне небо, затихали хмарки, заколисувався сад після дощу, захмелілий, як від вина, що ще не добродило. Все забувало втому, буденну щоденну сільську втому.
Впоравшись в старій стайні, Ольга несла, перехилившись на бік, повне поливане біле відро свіжого теплого молока. Влила котові в бляшанку, бухнула псові коло буди у стару облуплену роками миску та нарешті влізла до кухні. Над плиткою висів шнур з кількома випраними білими, як сніг, марлями, що пахли молоком, як духами. Цей запах їх ніколи не покидав. В куті на дерев’яній палиці висіли такі ж марлі з сиром, що скапував сироваткою, як лід з даху в сонячний зимовий день. На кухні кипіла молода бульба в очікуванні на кусь свіжого масла, котре Ольга стовкла в масляниці зранку, поки ще не пекло сонце, та на жмут порізаного, пахучого до запоморочення, кропу.
Цідилося молоко, як якийсь скарб, що заповнював глиняні глечики, котрий пах свіжою травою, що вимили роси. Ольга несла свій скарб до старої півниці, де підлогою була добре втоптана чорна холодна земля. А звітам виймала до хати холодний глечик з квасним молоком. Сметана підійшла зверху, як жовтий квітковий крем, що був приготовлений для тіла...
Гриць, хоч добряче замучений днем, сидів під виноградним покриттям від сонця, обганяючи їдких комарів, клепав стару, та ще придатну до вживання косу, на почорнілій від дощу, кобиці...
Завтра косовиця...
А нині Господь дав попереду нічку, котра в молитві та сні промайне, як одна мить.
- Гриньку! А чи довго тобі ше клепати, бо бульба стигне?
- Та ше трохи, зараз йду.
За той час Ольга вийняла з старого батьківського креденсу два глиняні кухлі, як на пиво.
В літровий слоїк зібрала сметану, а під нею було щось неймовірно прохолодне - квасне молоко, котре тільки і рятувало від жари та літньої спраги.
Зачерпала великою ложкою білі брили, як плуг навесні зачерпає ріллю, котра тримається купи. Бо так любила його пити. Гринькові розколотила дерев’яною колотівцьою, виструганою з вершка різдвяної ялиці, весь бутель, бо знала, що вип’є на однім диханю...
- Отче наш, Ти, що єси на небесах,
нехай святиться ім‘я Твоє, нехай буде воля Твоя. Як на небі так і на землі... тихо мовив про себе молитву Гриць вже коло ліжка, а Ольга ще порала на кухні, грюкаючи баняками.
Подекуди чувся гавкіт собак, та село потихенько засинало літнім сном. Лишень не спали під вікном матіоли, очікуючи ранньої роси, аби притупила їх запах, що пянив через підхилене вікно...
Це було їх божественне, неповторне сільське життя з помислами та розвагою, з дощами та грозою, з любов’ю та відчаєм, з радістю та печаллю- життя, яке може снитися. Може бути і водночас зникнути, мов міраж. Та до осені було ще дуже далеко...
(С) Леся Утриско
ID:
838031
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 07.06.2019 23:24:10
© дата внесення змiн: 07.06.2019 23:25:51
автор: Леся Утриско
Вкажіть причину вашої скарги
|
