Ти моє серце - знову у багно...
Ти мою душу - віником драпатим...
Іду у світ, як повелось давно,
знов сиротою від своєї хати.
З неправотою, наче б, у словах,
з роздертим болем на мільйонну муку,
тримаю сльози й не приймаю крах,
його різку покору і науку.
Що я безсила привести до змін
оте, що вже змінилося до мене.
Отрутою таврує рідний дім
оці поля і це зело зелене.
Твоя байдужість і моя жура,
і Божа тиша - не благословення.
Під ноги ночі стелиться трава,
шукаючи у забутті спасення.
Не пам'ятати, збути, відректись!
Але не мож! І, певно, так не можна...
Здається, вже вдавалось утекти,
та кожна стріча, мов пекельні жорна.
19.06.19
+ 
