У однім селі далекім
Ще за сивих пра часів
Жив коваль, а звався Федір,
Кращим був за всіх майстрів.
І хоча робив все вдало,
Носа догори не дер як вісі
Й за роботу,як не раз бувало,
Мав одні лиш копійки
Але серце в нього чисте
Сповнене любові й мрій
І натхнення б"є іскристе
Задумів масштабних рій
Раз у місті у неділю
Була виставка мечів
Там угледів Федір Лію
Дочку з роду королів.
Зникло все, забилось серце,
Коли Лія підійшла
Ледве встояв і на стіл обпершись
Федір всі поїв слова.
Вона ніжно посміхнулась
Й пішла далі між рядів,
А він ледве з місця зсунувсь
Білолаха аж зіпрів
Пролітали дні і ночі
Федір в кузні майстрував
Закохавсь в блакитні очі
Все крім них позабував
Не міг більше так терпіти
І зібрався йти до Лії
Краще вмерти, ніж так жити...
Спроба краще, ніж надії...
Та до замку не добрався,
Його просто не пустили.
Щось жахливе вранці сталось,
Майже всі доми горіли
Кому треба тут кохання?
Всі налякані й в тривозі
Страх, плітки, байки, зізнання,
Біль і кров, гарячі сльози.
З армії у центрі міста
Роздуває вітер попіл
Сталь розплавлена - застигле місце...
Спогад про щити й мечі, як докір.
Говорили у трактирі
Про пророцтва й королів,
Що дитина їхня Лія
То хранителька вітрів.
Що чаклун - вершник дракона,
Забере її в батьків,
Що тепер нема нікого,
Хто б знайти її зумів.
Вийшов Федір із трактиру
І пішов до короля:
"Хочу бути я із нею,
Як врятую - то моя"
Оглянулися придворні,
Оцінили всі здаля.
"Не врятуєш!" - почулося із трону
"Смерть тобі. Це слово короля"
Більш не має де подітись
Що робити, куди йти?
Та кохання дивна сила
Дало крила, то лети...
"Так і буде" - сказав Федір
І у кузню він помчав
День і ніч аж цілий тиждень
Майстрував і майстрував.
По ночах він на болоті
Вів розкопки, позначав...
Брав мішки із шкіри зшиті
І у них щось набирав.
День сидів на стрісі хати
Все дивився на птахів,
На дошці почав малювати...
Певно щось таки уздрів.
І одного дня, о чудо!
Дах злетів із кузні геть
І злетіла ввись споруда,
Видно вже її ледь-ледь
Полетів далеко Федір
У небачені краї
Бачив ліс, поля і гори,
Бачив море й кораблі.
Знизу люди, як мурахи,
Метушаться, кропотять
І не знають, бідолахи,
Яка в небі благодать.
Завиднілась чорна хмара
І почувся дикий грім
Вирина з пітьми примара -
Чорний змій й чаклун на нім
Не злякався лиха Федір
І гарпун свій зарядив
Влучно вцілив у дракона
У грозу за ним влетів.
Там побачив чорну вежу,
Лія на цепу на ній
І зрадів тоді безмежно
Та почався знову бій
Накінець дракон убитий
Падав тихо у пітьму,
А чаклун втікав побитий
Несучи свою вину
Федір врятував прекрасну Лію
Від нестерпного страждання,
Розповів, що має мрію
І здійснив своє признання.
Відтепер літають двоє
На небеснім кораблі
Він коваль, вона принцеса,
Прапор їхній - журавлі.
