Це просто, може навіть легко
Частину радості віддати,
Розкинувши її зірок урізнобіч вуаль.
Це складно, дивишся в чуже люстерко,
Яке з пустот чужих. Потрібно розламати,
Даруючи комусь свою печаль.
Це холодно, коли у вас цю радість відібрати,
Яку і радістю невірно називати,
Яка впирається у груди наче сталь.
Це тепло, коли вже зовсім не важливо,
Чи віддати, чи її сховати.
Душа це не метал, та ви її коваль …
Може, якісь дрібні істоти
Зібрались в цьому світі просто виживати,
Новесенька блищить автоемаль.
Потрібно тільки очі заховати,
Бо в них пекельний жаль.
То в чому ж радість? Почуття стіною
Закрили світ, в якому ти зі мною.
То в чому ж радість? У бутті собою,
А не мізерною подобою людською,
Що за недоїдок із панського стола
Утратила межу добра і зла.
У чому ж радість? В відчутті нового,
Незвіданого ще, тому чужого.
Та поки що вдаряються одна об одну.
Немов в стіну.
Байдужості печальні і холодні …
Краще на років сто засну.
*вірш є реакцією на кілька миттєвостей чудового серіалу про людську природу The 100