|
УВАГА!
Нижче подано ЛИШЕ конспект нарису, який у розгорнутому вигляді (із посиланнями на ресурс КП) буде опубліковано на сторінках міжнародного літературно-мистецького журналу "Склянка Часу*Zeitglas" у березневому його номері 89.
Продовження /початок нарису див. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822715
Мобілізувавши свої спогади та досвід, дарую усім креативщикам самодіяльний музичний твір мого товариша юнацьких ще років, задля бадьорого й вдумливого настрою, творчого:
https://www.youtube.com/watch?v=-9bRJ5VzCcM
Ото ж бо, зупинившись на власному слогані "Переглядаючи десятки, начеб-то абсолютно різних авторес, дивуєшся їх одноманітності слово-одягу. Такими ж і приходять до них коменти: куцихвостими, недолугими на кшталт "чудово", "класно", "супер". Нащо й поетеси відповідають: "дякую", " приємно", інколи навіть ширше - "дуже приємно"... ( Хто не вірить, запросто - погляньте навіть декілька коментарів нижче ( думай як хочеш) унизу цього нарису... За невеликим, втім удвічи приємним, вийнятком... Ось про таку вийнятковість й поведу далі мову...
...Із цікавістю читаю нові дописи. Адже - цікавість - то шлях до комори знань...
Замислити хочу адміністраторів сату, чи мають право взагалі такі соплі у вигляді "рим" на цьму ресурсі? Шедевровач на титул Coin Gualter із воїм розкошним пам*ятником дієслівного віршотворення гімназисткам - колежанкам Проні Прокопівні Сєркової "Кохання зле"
Кохання зле,
Знущається над нами
Руки викручує,
І очі зав'язує
Ми дивимося,
Через тканину не бачимо
Сліпо ідемо,
Все забуваємо
Мучимось, думаючи,
Все ще налагодиться
Мене полюбить,
Життя закрутить
Но її все немає,
Любові не відчуває
І здається живеш,
Але по трохи вмираєш
Не дивно, що такий сурдо-панегирик подобається 0 голосів... Адже ця "поеза", навіть у неуявімім конкурсі псевдодискуссії у межах одної стотисячної, буде дорівнювити величині із мінусами.... Перефразуючи Льва Толстого про те, що всі люди щасливі одинаково, але нещасні по-різному, зазначу - віршописець Coin Gualter -занадто щасливий. Адже його витвір оприлюднено... Посміхаючись, на одному промені із прийдешньою колись то пасхою, можна все пробачити... А чи треба???
Лаконічним панегіриком багатостраждальникам любові адресовано й рядки "Кохання - любов" від автора Женьшень... Себто коеня життя... Ядрьоний корінь такий любові не відчуває, про що і зізнається... З роками невмираючий римоутворювач, зовсям незаплутано і безо всякої ізотерики...
Кохання - любов
Вітри поміж нами
Думки - почуття
І сльози ріками
І грає струна
Про вічне й святе
Про те що у душах
З роками не вмре
От і міркуйте "про вічне і святе"...
Туди ж і соннік Оксани Осовської із двома вболівальниками такого класу гри у футбол словами...
Може, буває на світі любов без печалі –
Радість чиясь досягає постійних висот,
І рівновага приность плоди небувалі –
Рай на Землі. А в раю не буває турбот !
© Оксана Осовська
Зовсім про іншу любов мріється, навіть героїням Одрі Хепбборн, незамислуватим... На знак великого запитання, а, може, на знак вибачення, що я й про такі речі живописую, із піднесеною посмішкою, задля годиться... Тут кожен робить свої висновки...
І добиттям вищеописаного лунає вірш якогось там Протоієрея Романа
під палким титлом "Нам гордість коштує дорожче!"
Ранкове місто дощ полоще,
Встромилась в небо телевежа...
Нам гордість коштує дорожче,
Ніж голод, холод і пожежа!
Гірку вона віщує повість,
Вона — нутро людей зрадливих,
Вона зрікає на самотність
Насамперед жінок вродливих!
Гординя спокою не знає
І не дає очей зімкнути,
Вона жорстоко заважає
Любити і любимим бути!
На час мого коменту твір цей набрав 0 голоса(ів). Але - у ньому є суть. Щоправда, розгледіти та упритомнити нею мое не кожнний, особливо - не кожна. Будь-яка поетка від такого несподіваного ( втім, сподіваного й знаного) ставлення до себе, ледь стерпить нитиск чоловіка ( а чи чоловіка?, коли він якийсь там протоієрей, можливо й католицького ухилу...), неначе змія скине із себе шкіру... та як укусить, у саме болюче....
Одначе, ніде правди діти... Довершеність створених образів більшості поеток КП безперечно млява... Здебільш-поголовно -то віршики дієслівних витребеньок, вони не зрушують поезії сьогодення із місця...
Про такі тексти далі не вестиму й мови... Мій супровід їх страчено...
Із вкрай значних творів зазначу вірш Ольги Берези, уривок з якого приведу нижче:
Мені бракує стежки до села,
гори до неба,
тріщини у скелі.
… щоб но́ги лоскотала ковила,
а небо розчиняло акварелі.
А ще — води живої із криниці,
старої хвіртки,
мого Бровка-пса…
І молока, й жаркої косовиці...
Такий вірш не може стати спамом. Ніколи. І мало знайдеться йому рівних коротких творів на усьому ресурсі КП. Адже, при читанні таких рядків, все забуте з дитинства - постає перед очима, картиною, живою, яскравою, дорогою... Тому, я сприймаю таке віршоване творіння як своє... За що - вдячний авторці... Втім, ми продовжимо наш розгляд...
Напрочуд вдалі короткі, але влучні рядки І. Терен у "ляпасиках наугад"...
Навожу фрагмент:
А мутанти дуже неуважні, і у декларації – бомжі, вірні пси у будь-якої влади, ради зради і наїдку ради – слуги у народу і ...чужі.
Далі йдеться, між іншим і про повсякчасних "Неронів"... Що виказує неаби-який обрій автора. Приємно це зазначити... І ці Нерони не здатні повік спинитися напівдорозі і отямитися... У автора І.Терен талант приникливості у суть речей... Вітаю всіх прихильників вдумливої сентенціальної поетики із таким членом КП!
Аж раз - і натрапив на ще один талановитий вірш... Автор (чи авторка) його Ulcus... Дивно утаємничений псевдонім. Такий перекласти може дохідливо лише латиніст добрячий, скінчивший факультет медицини. Я навчався у берлінському закладі подібному. По-німецьки Ulcus означає "tiefliegenden Substanzdefekt“. Тобто глибокоприхований дефект субстанції, дохідливіше "вада тіла"... Одначе, повернемося до самого твору. А зветься він теж досить таємниче-авантюрно "Про "кишенькову" любов. Ось рядки із нього, аби мене не обізвали невігласом:
ще мить - і ми розійдемося по кишенях
я - у твою, а ти затихнеш у моїм пальті
це так, як сонце потримати в жмені
і відпустити... щоб лишитися на самоті
І напівзабуті почуття пригадаєш, коли натрапиться майстерні рядки. Про які я наразі пишу. Хотів це зробити в окремому нарисі. Але "Окремо" мені щось не кортить. А у зв*язку із розглядом інших вдалих віршів на КП.-варта справа. А, як про сонце у жмені... Це, приміром, на морі - простягеш долоню під схід світила, і воно на ній.... А ти - у воді. А сонце -у тебе... І ціле життя попереду... Аж, прибрав руку - й нема... Як і не було... А далі -вже сам читач хай домислює... А я поки що, ДЯКУЮ за приемний спогадів асоціативний ланцюжок....
Розпізнати істину можна досить швидко. По її простому викладу і привабливості, ха хоч і відаленій. Це, на мою думку й доводить короткий твір "Чому так довго?", що виклала читачам авторка Патара:
Чому так довго ти до мене йшов?
Можливо заблукав десь по дорозі
В чужій, яскраво-виписаній, прозі,
Де за сюжетом вирувала кров.
І ось нарешті вирвався з полону,
Пірнув з розбігу в вир моїх очей...
Мене ж лякає знатний цей трофей,
Бо якось все у нас поза законом.
Довгі часи залишався усілякий зв*язок у природі поза законами... Втім, сама натура (природа) завжди уникає того, що занадто... І не тільки із економічних ( у сенсі нерозбазарювання) вигід... Текст твору - вправа для мізків.
Спорідненої вдачі і текст "А хотілося б навпаки", що виклала Патара:
Нас розводить у різні бо́ки
Невблаганний та мудрий час,
Це було не один вже раз
І просвітку не видно поки.
І задумаєшся таки:
Так, напевно, все має бути...
За вікном гірко плаче Лютий,
А хотілося б навпаки —
Щоб було досить снігу нині,
Щоб мороз завітав сюди
І траплялись твої сліди
Дорогій по життю людині.
Однорідний туман нерозділеного навіки кохання та сподівань і невблаганність законів життя - чи не є все це потроєним надміром життєдайності творчості? Бажання часто не відповідають навіть нашим намірам..., коли пригадаєш деякі з них, зустрівши раптом іншу - нову "по життю" людину. Поміркуймо разом...
У проміжку міжтематики подам, задля помсіху, - а то усе веду наче академіст, - фрагмент метаморфозуючого тексту від псевдоніма tosikosan "Валентина".
Яскраве свято Валентина
І мріям геть бракує меж
В феєрії кожна клітина
Летить із квітами кортеж
....
Флюїди пруть неначе праска
Весна чатує, день бігцем
Мрієш тюльпанами? Будьласка!
Бо ж вани пахнуть чабрецем!!!
Яскраве свято Валентина
Ще ожеледиця й мороз
На думці та... - одна єдина
Шалений день метаморфоз"
У тексті я жодної букви не чіпав. Це - вважаю - мій приклад незлобливості, адже і я переконаний у тім, що благотворна влада розуму колись то одержить гору над сизим невіглаством...
Як справедливо підмітив з приводу свята Св.Валентина один мій друг - Вдаримо добим старим рок-доробком по св. Валентину!!! Адже той, бідолажко, занадто постраждав від днів закоханих..., так постраждав, аж до святців західнянських угемселився... Однак і католицька церква схаменулася - бо у 1969 році, переглянувши загальний літургічний календар, св. Валентина геть виключила із списку святих, чия пам*ять обов*язкова до літургійного славословія... Оттакої! Хоча, кожна доброчинність - має свої зиски і, певно, його пісні, а може, й віршоскладанням він, сердега, грішив, билися у його серце... і б*ються із епохи в епоху, дедалі... Ну, як і у псевдоніма tosikosan. Адже, матерія та енергія не зникають, повчав невмирущий Ленін та довів-таки теоретично Енштейн... Тож, терпіння...
Бувають і твори, де сама суть знервованої осообистості проривається криком незмоги подальшого терпіння. От, приміром, у рядках "Плем*я" автора на нік Інфант ( себ то "підліток"), зверніть увагу, вдумливим читанням, пробачаючи огріхи розміру:
Люди - плем'я. Споконвічно.
І не парився ніхто.й ніде.
Люди-пари - не логічно,
Люди-тварі - саме те...
Ситій захланності цей твір саме у пику. Втім, не всі люди - тварі... Трапляються й філософи... До таких і перейдемо у настпному фрагменті...
Не далеко шукаючи, натапляю на текст, за авторством kristin "Віртуальні люди",
Як хочеться розбити телефон
Й всі гаджети аби не було інтернету
...
Порою вимкнути "продвинутий" андроїд
Оком поглянути навколо не завадить,
А може потребуючий хтось поряд
Саме без тебе не знаходить ради.
...
Твір подано під грифом "Громадянська лірика". А дарма. Це - життя у стислім сурогаті. Саме на сурогатах жиріють політичні вурдалаки. Вони то вже знають, що через айфони, смартфони та інші рідери - вже утворено ящика тюремного... Електрон, вчить наука фізика, вийде із закритого ящика за принципом так званого тунелюання, а коли вийде людина із лабет перманентних політичних злодіїв?... Та чи вийде взагалі?...
А почнемо із простенької на перший погляд притчі Міли Перлини Кошеня "Сніжок" із підзаголовком (оповідання для дітей). Текст маленький за розміром, втім - не за змістом, наповненям і символікою. Я наведу його цілком:
Вітер жбурляв сніжинки у вікно. Закрутила, завертіла снігову карусель хуга.
Катерина не могла спати, бо думки про малого пухнастика мучили.
"Де зараз кошеня? Холодно? Завтра погодую його... Надворi зима", - вона міркувала, ховаючись під теплу ковдру.
Кожний день кошеня її зустрічало, даруючи котячу пісню...
Увечері Катерина до кишені сховала шматок ковбаски, а зранку шерстяну хустку ще приготувала, щоб тепло було йому. Але матуся запитала:
- Для кого все, дитинонько, приготувала?
- Для кошеняти, яке зі школи зустрічає та додому проводжає...
- Бачу, що це справжній друг, а справжнім друзям варто допомагати, тож заберiмо його...
Так здружилися назавжди дівчинка Катерина й пухнасте кошеня Сніжок.
Що може бути більшим у світі людських взаємовідносин ніж дружба. Це заради неї поет Андрій Малишко готовий був писати стоси віршів. Наведу лише фрагмент одноно, по пам*яті. Бо пам*ять утримує суто головне:
...Щоб друг -
як брат,
Бо у тім потреба...,
Та хліба шмат, Та хустина неба!...
Не зрівнятися у філософському просторі жодним прагненням із ДРУЖБОЮ...
Філософію нині замішують із мораллю, ідеологією, політичними плітками... А вона залишається сама-собою. Найвищим набутком роумових здібностей людини. Для цього не обов*язкове читання моральних постулатів Канта, а можна натрапити і у новому чотирьох рядковому рефераті Євген Юхниці. Ось - нате:
Сьома ранку. Лютий
Ху́хкає снігами.
Вийшов не зітхнути –
Дихати світами.
Саме так - "дихати світами" здатний справжній поет. Й незавадить назвати його філософом, у самому доброму розумінні цього терміну...
До сперечання із несправедливістю, що залива Вкраїни береги належить твір "Жадібні тролі", що подав на КП Маг Грінчук
Кровавим мороком сповита вся українська земля.
В годину чорну зрадники мозок точать, неначе тля.
Кому потрібна ця братовбивча, ненаситна війна,
Вписавши свинцем на віки полеглих синів імена.
Зневажена і зраджена ктистами наша країна.
У пам*яті правда Майдану. Всюди зрада понині.
Гнітить звіряче зло гідність людську до рабської долі.
Калічать, труять, знищують народ ці жадібні тролі.
На поверхні ( із врахуванням псевдоніму атворського) наче щось фентезійне... Але якщо копнути глибше -відкривається багатошаровість твору... Де запитання, що переходить у вічне, креше довготривалий конфлікт, закликаючи дати відповідь...
Навіки вкарбовано в історію філосфії ім*я гуманістів-природолюбів. До таких я б відніс і твір Ніни Багатої "Сосни". Пересвідитись може кожен читач, неупереджений:
Здрастуйте, матусі любі – сосни
У незвично білих куфайках!
Що за вісті вам вітри приносять?
Вас куди хурделиця гука?
Блудить сон уже не перший місяць
Поміж липових, дубових віт.
Тільки вам не спиться на узліссі,
Мудрі берегині вікові.
Заздрю я зеленій вашій силі…
Розкажіть, чим славен в лісі день!
Це ж бо вам дерева доручили
Зустрічати сонце і людей?!
Без природолюбства немає справжньої поетики. Тому, моя пошана авторці!
Інколи твір всотується очима, попри бажання. Тоді він стає частиною нашого єства. Така діалектика - що миле серцю, мило й світогляду. Тим паче, коли так вдало подані рядки, як у Наталі Кривун, пересвідчитися? - будь ласка:
Вже й зима не зима, то пелюстки вишневі в траві.
То серпанок ранковий, що ліг відпочити за горами.
На морозі, як згадка про літо, висять кептарі.
А весна вже дзюрчить попід льодом глибокими зворами.
Цілком вдале тлумачення поезії. Тут у повній тиші, зосереджено увагу на звучних інструментах самого слова, влучного, простого, поетично-правдивого. А самий лаконізм викладу - безмежжя простору уяви читачеві... Я думаю, що такі твори здатні прикрасити найліпші поетичні антології.
Коли вже йшлося про лаконізм, слід навести (цілком) і твір автора нід псевдо "Справжній", а зветься римований чотирирядник
"Та, ні…"
Та, ні... Не скинули ярмо.
І зовсім не самі ми ідемо.
Нас впевнено туди женуть,
Де ми забудем свою дійсну суть.
Є у тлі твору декілька пауз. Хто їх відчує, збагне їх неочікуваний смисл, новий. Інформацію для роздумів. Оттак і виникає основне, заради чого й творяться вірші - авторська оцінка того, про що йдеться... Втім, не нав*язлива й доволі психологічно нейтральна...
До кагорти віршів нестерпного крику я б додав твір Юлії Ебервейн "Ми звикли до хрестів на вікнах"
Ми звикли до хрестів на вікнах,
Що кожен другий клеїв скотчем,
До вулиць ввечері принишклих,
До канонад посеред ночі.
Ми звикли до тремтіння стелі
І до сирен швидких тривожних,
Але до випадків смертельних
Нам звикнути ніяк не можна.
Не можна чути ті новини,
Де "тиша і без втрат сьогодні",
Коли "таблетки"* мчать невпинно
Бійців в крові, важких, безногих;
Коли дитина не добігла
Півметра, щоб сховатись в льосі,
В очах жага життя застигла
І мати нам не вірить досі...
Війни немає, кажуть люди,
Яким не чути мінометів.
Війни немає. Поки в груди
Не вдарить біль від втрат і смерті.
Авторка подає слушне роз*яснення: "Таблетками" називають УАЗ-452, які часто використовуються військовими медиками у зоні АТО.
Простір інформативної ідеології, як і сама будь-яка ідеологія, завжи відстає від розвитку світу, його реалій і перспектив. А те, що відбулося і, нажаль, продовжує відбуватися на Сході України - наслідок безтямності держаних керманичів... Щож лишається поету і громадянам - робитися апокапаліптичними нігілістами? Виходить наявно лише одна аксіома: усі політики - злочинці! І за великим рахунком, їм байдуже - кому і де вдарить в груди біль від втрат і смерті... Адже, їм особисто та їх оточенню це не загрожує... А простому смертному ( із сторослав*янської -смерду) лишається хіба що есхатологічна втіха одкровіння про кінець світу та царство божеє... Багатогранність думок, а найбільше - переживань вжатих у названий твір - буде достатнім для філософських та соціо-моральних монографій... Є, паі та панове, над чим поміркувати... Є...
Саме такі креативні тексти і здатні уримувати доволі високу планку ресурсу КП, на відміну, скажімо від ГАКу (при всій повазі до останнього й братів його Капранвих). Тому перебіг моїх думок та можливих подальших критичних варіацій маю намір продовжити. Адже, що не кажи, а ресурс КП почасти радує ідеями, а подекуди й справжніми відкриттями. Про що, я ще хочу написати... Думаю, хто захоче переконатися, буде цікаво...
Аж ось і приклад, свіжий - вірш Тетяни Прозорової "А в сильної жінки душа – незабудка…"
***
А в сильної жінки душа – незабудка...
Турботлива й щира, щаслива й щемка!
Вона усміхнеться – й теплішає всюди,
В засніженім обрії чиста ріка.
У крешаній кризі надію зігріти
Для долі, дітей, запашної весни.
Вона розуміє мелодію вітру,
Вона заколисує сонячні сни.
У сильної жінки – прозорі вітрила,
Легкі і надійні, бентежні й стрімкі!
І втримають Всесвіт її щедрі крила
(Ах, що за дрібниці, адже ми – жінки!)
У вирі подій – недосліджений острів,
У спрагу –твій трунок спасіння терпкий,
І мріється й сніжиться, складно і просто,
Такі незабутні ці сильні жінки!
Я наваів тут текст цілком. Адже не знайшов у ньому жодногого слова, яке здавалося б мені зайвим чи недолугим... Дивує лишень прізвище авторки "Прозорова"??? Невже це псевдонім??? Коли так?, - досить влучний. Вірш цей світиться. Не переховуються думки за апофегмами, а викладені так, наче виспівані, правдиво, ясно, душевно. І це у той час, коли натовпи "гомосапієнсів" злодійствують, нашорхані політичними прихвостнями та тіньми жупелів минулого... А вірш, вищенаведений, то дійсно соєрідний "трунок спасіння терпкий"... І розумієш: де немає любові жіночої, там немає душевності... Моє шанування, пані Тетяно!
І контрастом згадаю верлібр-неверлібр, одначе талановитий текст Олени Брикси "Ти це відчуєш"
Дорости, дожити, вистраждати,
Щоб стати нелюбленим
У своєму краю.
Не пророч про майбутнє,
Розкажи, чи скоро
Йтиме дощ.
Нам треба знати
Від імені землі.
У неї сили
Повно,
Вона усе прийме...
Твір подаю фрагментарно. Не тому, що решта - слабка, ні. Просто й наведеним уривком мої думки вже розбурхано. А це -основне, заради чого утворена поетика... Здавалося б, чого страждати молодій дівчині, котра (так за змістом) вступає в дорослий світ, а вже їй (її героїні) довелося зазнати гіркоти... А далі - домислює вже читач...
Знову нуртує душа, неначе степ. Безмежжя самотності простору, по якому несе до краю автора, прихованого за логіном Анатолій В.
Вірш названо "Не привчай мене жити без тебе"
Наведу декілька рядків, адже і вних розкрито рушій всього тору. Розкрито, наголошую, вдало. Тут відчувається гармонічність, закладена у текст дійсно творчою людиною.
Не привчай мене жити без тебе,
Бо я звикну, і що тоді буде?
Жовтий місяць і зоряне небо
Тягарем розірвуть навпіл груди...
Вже зима зачиня свої двері,
Засинає в мереживній льолі,
Та крижинками сплять на папері
Мої вірші-надії схололі.
Нажаль, зараз бракує (втім, як і повсякчас) таких творів, здатних свого роду пришвидшити розуміння справжнього красного словотворення. Діяльності якої потребує живе суспільство...
Жити у суспільстіві й лишатися від нього вільним - неможливо. Цю істину опісля Marx(а) ще раз, майже афористично, у текксті "Все важче" справедливо доводить Richter. Такий дотепний (з огляду на тівр нік). Переконаймося:
Суспільство перекисло, ніби бражка,
гірчить все більше батьківщини дим…
Усім останнім часом жити важко:
одним – брехати, вірити – другим!
Сам автор відніс ці рядки до ліричного розділу. Я б - до драматичного. Правда завжди була із присмаком цибулі. Нині й поготів, вичавлюється сльози самотужки, киньте погляд на дійсне наше оточення. Тільки не додавайте добавки загляданням на телеекран. Телебачення сьогодні - розкладання совісті й притомності людей...
Не йме віри перевертням-політикам та їх пасіпакам й текст автора YarSlav(а) "Стадо"
Для нас видумують
іконостаси
(сьогодні - чорні
і червоні - вчора )
Та ті хто
так співав Хвалу
Москві й Союзу -
Сьогодні каже -
"Геть нам від Москви "
Загадкові кульбіти верхівки за принципом "бреши більше, щось та й осяде" зворушують не лише мізки довірливого електорату, але й тривожать письменників, поетів. З огляду на вищенаведений твір - не всі переймаються довірою варіаціям високозлетілих "обранців", що вже давно одірвалися від народу і його довіри - найбільншого скарбу будь-якої демократичної країни. Респект авторові YarSlav (у)!
Бадьоро і проникливо. А за своїми драматично-соціальними реаліями навіть – героїчне віршування подає Серго Сокольник у стислому сатиро-епосі "Тенденція одначе, як чукча казав"
В інтернеті «висять» до зорі літератори. ...
щойно подумав
Про тенденцію, як «лайкарі»
Тичуть смайли- за дурість! За дурість!..
- Одне одному і верещать
Під трембіту, чи під балалайку Кон"юнктуру...
Ось виклав на сайт Твір художній.
Бо - жодного лайку.
Погоджуватись чи ні із автором -справа читацька. Але я сподіваюсь, що у "гастрольний тур" по ресурсам і-нету цей твір таки вирушить... А, може, й дасть поштовх розвитку подібного ін-лайк-креативу, на кшталт штурхану під зад чоботом...
Прогалини соціального просвіту, певно, не скоро надибаються... Про це думають маси нашого люду. І цей "тренд" проривається у творі Яноша Бусела "Смерть пенсіонерки…"
Ти жила як умiла,-
Утiкла iз села,
В цеху вiкна ти мила
I пiдлогу мела.
....
I пiшли - полетiли
Швидкоплиннi лiта...
Десь розтринькались сили,
Стала постать не та.
....
...
Втягнув вiчностi вир...
Трусять гiлки зеленi
На запльований двiр.
Гiлки тi замiтає
Снiжно - бiла зима -
I ялини немає,
I людини нема...
Тут ніякою громадянською лірикою не відбудешся... Тут - хочеться щезнути..., зробити, подібно кванту, стрибок через неодолимі перепони рідної спільноти... Громади трудящих людей, із роботящими руками та полум*яними серцями, ошуканих політичними гебельсами та фюрерами різних розливів... Оці, останні живуть жируючи, а такі, як героїня цього твору-реквієму (хоч автор додав до тла тексту гіркоти гумору - у рядках, що я примостив крапками скорочень) -втягуються у вир вічності..., із запльованих дворів, де топчуть чоботи таких-самих трудяг зелень гілок ялини у прощальній ході, мовчазній, за труною... Коли ж "вічна пам*ять" переросте у щось позитивне для народу, пересічного, трудящого, бідолашного, не втікаючого із рідної землі по закордонню...
Пам*ять перебувається випадками. У той час як руйнували Берлінський мур, я міркував про волю перехожих... Вони саме тоді тинялися туди-сюди, у захваті та хмелю... Часи пройшли... І натрапив я, теж випадком, на добротний текст автора на ймення Шон Маклех. Рядки згрупувалися у верлібр під назвою "Перехожий". Подаю фрагменти під зазначений самим автором епіграф Гійома Аполінера
«… Ти сумний Перехожий
Перехожий, що бідний так само як я…»
(Гійом Аполлінер)
Я би відчинив сіру вулицю,
Як відчиняють ковані двері
....
Відчинив би для перехожих
Не зайд, не пророків і не жебраків,
А саме для перехожих у капелюхах,
Перехожих - бідних як я.
....
Наче наше життя сірою.
Я писав би на хмарах слова Істини,
Щоб перехожі (сумні особливо)
Інколи споглядали Небо
....
Аби якось його розрадити,
....
Я би розрадив його сонячними зайчиками
До пори в скриню мою схованими,
Якби в місті цьому
Не було так порожньо….
І жодного перехожого…
Жодного…
У свідомості (можливо й мільонів) людей відбуваєтся справжній переворот перехожих ( від бомжів до політичних злодюг), повсякчас... Світ ошалешується щодня випадками... Аж ось з*явився і поет на КП, що зумів зімпровізувати прагнення людської участі до смутку навіть незнаного перехожого... Вочевидь, як на мене, - це здобуття усього ресурсу Клубу Поетів, із чим всіх його учасників і вітаю.
У цей бранші додаю і суперечливо-вірогідний опус криптоніма Ти не осліп із його "Жорстокою грою"
Ти припустився помилок,
Коли ступив на хибний шлях,
На мить здалося, що надія
Тебе покинула на час.
Коли безжальна кров пролилась
За боротьбу сліпого щастя,
Ти похилився на коліна
І став вблагати допомоги.
Зі мною хочеш ти зіграти
У гру понуру на землі,
У світ поринути жорстокий,
В якому я прожив життя?
Де мрію в нас у всіх забрали,
Давили все собі згрібали,
Коли упали до землі,
Шукаючи собі дорогу в тіні
Усі блукали в забутті,
Коли ступили у те пекло,
У гру жорстоку на землі.
У ритмованій грі є все, що необхідне для роздумів. Втім, дещо замало для зв*язку із депресивною тенденцією дійсності. Одначе, дуже дієво йде на підкуп читачевої уваги сама відвертість твору. І це вже його виправдовує, як занчимість.
Актуальною перебуває і тривога кожної мислячої людини про спад тенденції читання книжок. І тут не дієве - чи то паперових носіїв, чи то -електронних...
Любов до читанки прищеплюється змалечку. А із цим у нашої держави -невпереливки... Тому, із позитивом, повідаю і про твори для дітей. А на КП є, хвала небу, й такі. Живий приклад - Оксана Батицька із віршем "Підприємниця зима"
Запустила всі артілі
Підприємниця зима.
Вся при ділі, вся у ділі.
Розкрутилася сама.
Гобелени, покривала,
Ковдри, коци, хідники,
Скатертини, пледи, шалі,
Шуби, шапки, кожухи…
Сріблом, сріблом вишиває,
Прикраша і прикраша.
І до себе промовляє:
"Хай натішиться душа!"
Вдалий вірш-промовка. Лаконічний. Образний. Простий. Нині не часто зустрінеш корисне й нетупе віршоукладання, придатне для дитячих розваг, і у такий спосіб - задля популяризації бажання читання, завчання на пам*ять, декламування. Одним словом - для розвитку творчого сприйняття світу й себе у ньому, як частини його, з самого малечку...
До цієї полички творів, які б я сам прочитав дітям, щоправда, - дещо старших років, відношу й твір "Білі ґудзики" Лесі Утриско.
Нашила білих ґудзиків зима,
Гіллям казково холод прикривала
І марила, і світ свій доживала,
Така чудна - що іншої нема.
Спіймала тінь старого горобця -
В ній оживала, марила, сміялась,
У білій свиті гордо милувалась-
Здавалось світ вдягнула до вінця.
І забавлялась променем на тілі,
Той по весняному їй душу лоскотав,
Мінливим днем їй весело співав,
Де ґудзики казково білі, білі...
Сама авторка розмістила вірш у розділ лірики. Та одне іншому не завадить. Адже, написати твір для дітей - то непроста задача. Дуже мало, навіть видатних красномовців літератури упоралася із нею. Тим приємніше привітати авторку із удачею!!!
Не хочу оминути добрим словом і вірш, що розмістила Lana P. під назвою "ВИШИВАЛЬНИЦЯ НАСТУСЯ"
Притомились в мене ніжки,
Наберусь терпіння трішки,
Полотно візьму у ручки —
Гладдю ляжуть закарлючки.
Протягну крізь вушко нитку,
Білу вишию лебідку,
Що над озером літає,
Де латаття розцвітає.
Вправна голка гостозуба
В зелен-листя вдягне дуба.
Чарівні в Настусі п’яльці —
Не вколоти б тільки пальці!
Не маю ніякого сумніву, що такий твір сподобається багатьом молодим батькам. І по праву! Таких простих за формою, втім - розлогих і змістовних за наповненям (виховним -прищеплення, ненав*язливе, до праці - "відтягування" від комп*юторних ігриш вбивчого характеру тощо) тлом поетичних навчань нині обмаль. Тож, привітаємо ресурс КП із новим здобутком.
У цім сенсі хочу назвати й твір "Вона прийде вже скоро", що розмістила пані Крилата. Подам уривки:
Зима ще. Лютий. Все довкола біле –
Сиди, ліси і ниви, і луги.
Льоди у грудні ще на ріки сіли
І думають, тут житимуть віки.
Її зірковий час ось-ось настане –
Ведмідь чекає, пролісок, боцюн.
Ще трохи – сніг зійде і лід розтане,
Зустріне радо край красуню цю.
Хтось, як і сама поетка поначить такі рядки терміном "Пейзажна лірика"..., але - ніякого пейзажу тут немає. Зате присутнє більше, гіж пейзаж... Якийсь утончений зв*язок між словами та почуттями бажання приходу теплих днів... І мимоволі вириться, що "ще трохи – сніг зійде і лід розтане..."
До певноі мірою пророцтв, чи точніше, просвітництва я зазначаю коротенький твір " Человечек-дурачок…" Сергія Дунаева із присвятою
Ларисі Міллер. Через його ужатість, наводжу цілком:
Человечек-дурачок,
у Земли крутой бочок,
и к тому ж она кругла:
нет ни норки, ни угла.
Чуть покрутишься на ней
и слетишь в один из дней.
А она и не заметит,
и не крикнешь ей: «Приветик!»
Опус цей подано у рубриці "Філософська лірика" і я не стану сперечатися. Однак, ще раз зроблю наголос на тому, що далеко не кожному авторові КП властиво укласти таку аппеляцію до наївності неосвідчених ( а таких нині, за нової системи освіти - хоч греблю гати), аби заоохочити читача поміркувати над читанним... А тим часом із швидкістю 370 кілометрів на секунду чимчикує наш всесвіт у відношенні до галлактики... Навіть попри кількість біл-бордів кандидатів у президенти... Тут вже точно, не встигнеш і "приветик" вигукнути... Доречний твір.
Дедалі більше втім захоплює пристрастність самих невід*ємних почуттів -кохання. Це вівковічний діалого двох, до якого нині додався твір, що подала авторка Окрилена. Він так і зветься "Di (алогічне)".
Привіт!
Я знову
в турбулентній зоні.
Пасок безпеки?
Він не рятівний.
Порушую
повітряні кордони
прозорі і невидимі.
Земні
услід тяжіють
кроки і зусилля,
немов фантоми
чуються дзвінки.
зима дахівкам
снігу натрусила ,
обдало плечі
холодом мені.
І я стою
на чорно-білій
смузі,
і сумнівів
нависли кажани.
Вуста твої
в усміхненому прузі?
Скажи мені...
нічого не кажи.
Тяжко уявити ситість у коханні, де смуток мілких непорозумінь часто й густо домінує над величчу проблем закоханих. Адже кохання, мов трунок, увесь час (поки бродить і зріє) у темних бутлях наших сердець... Аж допоки не розірве їх мовчанням... звички...
Далі буде.
А поки що, мобілізувавши свої спогади та досвід, дарую усім креативщикам самодіяльний музичний твір мого товариша юнацьких ще років, задля бадьорого й вдумливого настрою, творчого:
https://www.youtube.com/watch?v=-9bRJ5VzCcM
ID:
824244
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.02.2019 12:49:34
© дата внесення змiн: 05.03.2019 16:53:04
автор: Сумирний
Вкажіть причину вашої скарги
|
Однак, якби критик не припускався граматичних помилок, то було б ще краще 
