Вони зустрілись після довгої розлуки
(ще б декілька хвилин і розминулися).
Як молоді, трималися за руки,
Дивились в очі — очі не змінилися.
Не помічали, що обоє постаріли,
давалися взнаки тривоги пережиті.
Втім, це не головне і не важливе,
безжальний час — нічого не змінити.
—Ти, як колись, все слухаєш Висоцького?
—А ти Марину вивчила напам'ять?
(В житті у кожного й гіркого, і солодкого
назбирано, насіяно — не зважить).
Я згадував тебе, хотів зізнатися
і пам’ятаю всі розмови наші.
Як слухаєш, говориш, усміхаєшся,
дивуєшся — вбік голову схиляєш.
—За пам'ять за таку тобі подякую,
завжди зізнання слухати приємно.
Я відчувала.., стільки було натяків.
Ми не посміли б зустрічатися таємно.
Були вже сім'ї, діти, все складалося.
Для чого рідним такі рвані рани?
—Тому тікала й наодинці не лишалася,
тому між нами зводила паркани?
—Себе боялася, якоїсь миті слабкості,
цілком поринути у знаду невідому.
Ці спогади — посвідники минулості,
як листя осені у килимі рудому.
Прощатись не хотілося, барилися —
зустрітися колись чи доведеться?
І навіть місто, де обоє народилися,
привітно пригорталося... до серця.
А потім, коли відстань кілометрами
між нами стане навіть у свідомості,
і я знайдусь листком в рудому килимі
барвистої улюблениці-осені.
Таня СВІТЛА
12.2018 р.
Дуже майстерно відтворено такі ніжні життєві почуття!
