Як же хочеться спать на світанку!
Сон в обіймах колише мене.
Та лиш сонечко вигляне зранку,
Вже робота «у шию жене».
Мов якась нескінченна провина,
Меч Дамоклів, що ось, упаде!
Я повинна, повинна, повинна . . .
Хоч нема зобов’Язань ніде.
Ніби борг віддаю всім і всюди,
Лиш про себе не думаю, ні!
Виробництво, сім’я, різні люди,
І ніхто не «повинен» мені.
Хто я? Хвора — залежна людина?
«Трудоголік» - так звати її.
Ні, не хочу! І я не повинна
Забувать інтереси свої!
Прямо зараз, цієї хвилини,
Перевагу віддам боротьбі.
Я спинитись, змінитись повинна!
Полюбити себе у собі!
як я Вас розумію... 
