|
Алла Василівна приїхала у наше провінційне містечко N. разом із своїм чоловіком - прапорщиком Петром. Оселилось подружжя по-сусідству з нами, у передмісті міста, в невеличкій хатинці, яка дісталася Аллі Василівні від тітки. Тітка давно померла, хатинка багато років стояла пусткою. І от, нарешті, дочекалася нової господині.
За декілька місяців хатинка була, як нова. Поштукатурена, побілена, двері поміняні на нові. Вікна занавішені голубенькими тюлями. Подвір"я вичищене , викошене від бур"янів. Стежечка від воріт до хати посипана жовтеньким пісочком. Тин прикрашали керамічні горшки, соняхи, калина та декоративні маленькі гарбузики. На хвіртці красувався напис: Не лякайтесь! Вас зустріне Добрий пес. І справді, невеличкий пес, який мав кличку Добрий, зустрічав усіх прибулих. Пес гавкав, лише задля годиться, а може так давав знати господині про візит гостей. Добрий терся до ніг, піднімав угору хвоста, радісно ним помахував: туди-сюди, сюди-туди. І дуже любив, коли його гладили по блискучій, доглянутій шерсті. А якщо дали ще якусь ляґуміну, то песик ставав навіки вашим другом.
На поріг виходила Алла Василівна у довгому халаті, із ретельно підібраним волоссям, ледь помітним макіяжем. І завжи - із усмішкою на устах. Махала рукою і запрошувала, навіть нежданих гостей, у світлицю. Стіл накривався біленькою у дрібні ромашки скатертиною, у красиві горнятка із тоненького фарфору наливався запашний чай із м"яти та чебрецю. До чаю у Алли Василівни завжди були свіжі пиріжки із розмаїтими начинками: вишнею, яблуками, трускавками, смородиною, чорницями, ватрушки із солодким сиром. У цьому домі було прийнято: усіх без винятку нагодувати, вислухати і дати слушну пораду.
Про вроду Алли Василівни окрема розмова. Це була молода жінка років тридцяти. Струнка білявка, із високим бюстом. Великі сірі очі, малинові уста, на щічках маленькі ямочки, все гармоніювало, все було досконалим. Природа щедро нагородила цю жінку вродою. Її хотілося розглядати, як картину Леонардо да Вінчі "Портрет пані Лізи дель Джокондо". Одним словом, писана красуня. Коли вона йшла вулицею, не один чоловік оглядався вслід. І не одна міщанка сіпала свого благовірного за рукав і шипіла: " заразо, не оглядайся, дивися вперед. От, прийдемо до дому, то я тобі розповім, кобеліно французький, все, що про тебе думаю..."
Але Алла Василівна була не з тих, що потребують уваги чужих чоловіків. Для неї світило одне сонце - її благовірний і ненаглядний прапорщик Петя. Про нього вона могла говорити годинами: мій Пєєтя... (саме так, не Петро, не Петя, а протяжно Пєєтя) : мій Пєєтя казав, мій Пєєтя зробив, мій Пєєтя прочитав, мій Пєєтя знає, мій Пєєтя любить, мій Пєєтя не любить... Одним словом, Пєєтя для неї був цар і бог.
Усі, хто знав цю пару ближче, стискали плечима: воістину шляхи Господні неісповідимі. Це були настільки несхожі люди, ну, приміром, як небо і земля, добро і зло, зима і літо, Північ і Південь. Однак, недаремно американські генетики багато років і силу-силенну доларів витратили на досліди із шимпанзе. Вони й підвели риску: протилежності притягуються! Шлюб інтелектуалки Алли Василівни і прапорщика Пєєті був яскравим підтвердженням: протилежне, як магнітом притягнуло протилежне.
Моя бабуся - жінка з великим життєвим досвідом, яка щоранку носила Аллі Василівні молоко, сметану й сир за невеличку плату, лише раз погомонівши з Петром "за життя", зробила висновок: головний герой анекдотів про прапорщиків - Алуськин Петька.
А Петя й справді дуже любив анекдоти про прапорщиків! Особливо отой, про Галілея. Уся наша вулиця напам"ять вже його знала. Але Петя при кожній зустрічі хапав співрозмовника за руку: новий анекдот, хочеш. Слухай! І хочеш ти, чи не хочеш, маєш час, а чи поспішаєш, мусиш слухати:
"Прапорщик вистроїв роту на вранішній огляд: — Рота, рівняйсь! Струнко! Сержант жартома викрикнув: " Товаришу прапорщик, Земля кругла!"
- Хто це сказав!?
- Галілей.
- Галілей, до мене!
- Так він помер, товаришу прапорщик!
- Товаришу сержант, як так: у вас в підпорядкуванні бійці помирають, а ви не доповідаєте!
Петя реготав, тупотів ногами від задоволення, був гордий від свого почуття гумору, крехтів, піднімав догори вказівний палець, який схожий був на товстеньку сердельку і говорив: "от сволоч, цей сержант. Солдати вмирають, а він начальству не доповідає! В мене такого нема! В мене дисципліна! В мене ще не вмер, а я вже знаю!"
Ось така була пара.
Алла Василівна гармонійно влилася у життя нашого маленького містечка N. і, здавалося, що мешкала тут завжди. За якийсь час влаштувалася у місцеву школу вчителем англійської мови і стала класним керівником нашого небезнадійного 8-А.
Першого вересня ми всією гурмою, з обаремками садових квітів, наче ураган, увірвалися до оселі нашої "кери". На столі уже стояли її фірмові пиріжки , а на плиті кипів носатий і пузатий чайник. З холодильника на стіл "вигрібся" увесь провіант, дівчата робили канапки, хлопці наливали у високі стакани компот із сушених яблук та груш. Всім було так добре, що хотілося від щастя співати, танцювати, кричати: "ура!" Ми були зовсім юні, амбітні і закохані в нашу класну керівничку.
- А хочете, я зараз заспіваю вам свою улюблену пісню, - сказала Алла Василівна і взяла до рук гітару.
О, що то був за спів. "Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося. По русифікованих містах. Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна, буде пити – не п'яніти від дешевого вина." "Плач Єремії" заплакав би від заздрощів, почувши, як майстерно виконує їх пісню Аллочка. Наші однокласники, грубечими голосами, які були в стадії мутації, підспівували: "лиш вона, лиш вона, сидітиме сумна"... І, мабуть, кожен в ту мить бачив свою сумну кохану, яка вдивляється у далечину і чекає його, одного-єдиного й неповторного.
З того дня Алла Василівна навіки стала - наша Аллочка. Зрештою, їй інше прізвисько й не пасувало б.
Перший раз ми побачили прапорщика Петра, чоловіка нашої керівнички, на великій перерві. Вони стояли на подвір"ї школи. Наша Аллочка, на голову вища від нього, пригнулася, й уважно слухала, що він їй говорив.. Її хвалений Пєєтя - товстенький, з пивним черевцем, кривоногий, якогось блідо- зеленого кольору (колір шкіри був, мабуть, від жовчі, яка нуртувала в його непривабливому тілі, а потім виливалася, наче лавина, й на виході перетворювалась у колючі й бридкі слова). У Пєєті були великі вуха і маленькі свинячі очка. Ну, чисто тобі Шрек. До речі, з того дня ми й дали йому кличку - Шрек.
Петя-Шрек грізно насупив брови, прижмурив свинячі очка, стиснув одну руку в кулак, іншою вчепився у зап"ястя вчительки. Він щось шипів на вухо нашій коханій Аллочці. А вона, як винувата учениця, стояла опустивши голову і мовчала.
Продзвенів дзвінок. Аллочка увійшла в клас. На її пухнастих віях ще бриніли сльози. Ми такою її ще ніколи не бачили. Розгублена, подавлена, заплакана. Увесь наш 8-а сидів опустивши очі, боявся дихнути, всім було дуже шкода нашу Аллочку.
Минув якийсь час. Все забулося. Ми й далі ходили в гості до нашої керівнички. Щоправда, лише тоді, як її Пєєтя був на навчаннях на полігоні.
А одного разу сталося таке. Таке, що залишилося в моїй пам"яті на довгі роки.
Ми уже збиралися спати. Мами з татом не було вдома, вони поїхали відпочивати в Трускавець. Ми з молодшою сестричкою залишилися під опікою бабусі. Я прочитала сестричці улюблену казку про песиголовців і повітруль. Мала засопіла курносим носиком і заснула.
І раптом мені вчулося, що хтось тихенько постукав у шибку. Я припала до вікна й побачила жіночу постать у білому. Примара?
- Бабусю, там якась примара до нас стукає.
Моя бабуня була не з лякливих. Щоб вона, та й злякалася якоїсь примари? Взяла в руки віника, відчинила двері й крикнула в ніч:
- Хто там?
На ґанок зайшла вона - Аллочка. Ми ледь її впізнали. Обличчя і руки синьо-фіолетові від побоїв. З носа текла кров. Біла нічна сорочка розірвана аж до споду. Біляве волосся розкуйовджене. Аллочка ледь трималася на ногах.
- О, Боже. Та хто ж тебе так, дитино, - запричитала бабуня. В міліцію треба подзвонити, заявити на напасника.
- Не треба міліції. Будь ласка. Все минеться. Ніхто не має знати. Чуєш, Ольго, -звернулася уже до мене, - жодна душа у школі не повинна знати...
Я тряслася і плакала від страху і жалю, заїкаючись ледве вимовила: "Нікому, нікому, ані слова".
До ранку ми сиділи на кухні, відмивали засохлу кров з її обличчя, клали на синці куски замороженого м"яса, самі пили і їй крапали валеріану і пустирник.
- То, певно, Петька твій, бузувір, так тебе скалічив, - не то запитала, не то ствердила бабуся.
І що мене тоді дуже здивувало. Аллочка ані слова не сказала проти свого чоловіка.
Лише схлипнула:
- В Пєєті на роботі "чепе". Пропав автомат. Весь на нервах. А я ще йому клопотів додала. Хтось украв у мене гаманець із зарплатою. То й зірвався... Сама винна, потрапила під гарячу руку.
Аллочка жила у нас майже тиждень. Написала заяву на відпустку "за свій рахунок". Я передала її директору і сказала, що в Алли Василівни захворіла мама, то мусіла вночі їхати в іншу область.
Уже на другий, чи третій день прапорщик Петька постукав у наші двері. Бабусі сунув у руки якийсь віник із бадилляча. Бабуся траснула ним до землі. І, як англійська королева, гордо вийшла з хати.
Петька встав на коліна, простягнув Аллочці букет ромашок. Я запідозрила, що квіти вирвав на своєму обійсті, бо такі ромашки росли у них під вікнами. Клянувся, що це востаннє. Більше ніколи, присяйбі ніколи не підніме й мізинця на свою кохану дружину. То все нерви. Нерви "нє к черту".
А вона й не думала на нього гніватись. Уже за якийсь тиждень, Аллочка й далі нахвалювала свого Пєєтю: і добрий, і розумний, і талановитий. Тільки моя мудра бабуся хитала головою: ой, і хлепнеш ти, дитино, горя із своїм прапорщиком-бузувіром.
Бабуся, як у воду дивилася. Аллочка вже часто приходила у школу в чорних окулярах, обличчя густо мастила тональним кремом. Одягала блузки із довгим рукавом, щоб було менше видно синців. І вже ні для кого не було секретом: Шрек б"є нашу Аллочку смертним боєм. А вона що? А нічого. Завжди знаходила йому виправдання: неприємності на роботі, борщ подала зимний, пересолила відбивні, побачив, як на вулиці розмовляла з батьком свого учня, а йому здалося, що "строїла до нього очка", приревнував, бо любить сильно.
Шрек знахобнів уже так, що приходив п"яний до школи і там, у темному закапелку гамселив свою дружину. Пильний директор викликав працівників міліції. Ті складали на домашнього тирана черговий протокол і розводили руками: якщо б вона написала заяву. А то мовчить, як риба. І на усі наші запитання лише відповідає:
- Не чіпайте мого Пєєтю, я сама винна...
Я закінчила школу, поступила у столичний ВУЗ, приїжджала в рідне місто нечасто. Але часто телефонувала і всі новини знала від моєї всюдисущої бабуні.
- Слухай, Олько, а Шрек пішов від Аллочки. Знайшов собі якусь повариху із військової їдальні, зібрав чемодан і пішов.
- А Аллочка що? Певно, рада? Нарешті її муки закінчилися?
-Та де там! Так ридала, так ридала, що швидка двічі на день приїздила. Кололи заспокійливе. Але, вже ніби дала спокій. Ходить на роботу, але така, як сновида.
Я закінчила університет і влаштувалася в редакцію одного столичного модного журналу. Робота була мені до душі й дні минали, як години, а роки, як дні.
Довго, довго я не була вдома. Відрядження, зустрічі, інтерв"ю, невлаштований побут, а потім облаштування власного житла. Одним словом, все, як у всіх: часу завжди бракує. Але перед якимось Великоднем, на мене напала така хандра, така ностальгія, що хоч плач, а хоч - скач. Я так захотіла додому. Мене усюди супроводжував запах маминої паски, бабусиного холодцю і хрону з бурячками, татової, копченої на вишні, буженинки. Все, їду додому! Редактор одразу підписав заяву на відпустку: як тре, то тре.
Ой, як добре в місті твоєї юності. Тихенькі вулички, ані метушні, ані шуму, який притаманний великим мегаполісам. Благодать. А як там наша Аллочка поживає? Запитала в бабусі, коли уже всі подаруночки були розгорнуті. Бабуся усміхнулася:
- Сама побачиш. Іди в гості. Вона завжди про тебе питає.
Уже на другий день я постукала у двері своєї класної керівнички . Добрий кинувся до моїх ніг, радісно замотиляв хвостом. Впізнав, впізнав, мене, песичок. А пройшло ж стільки років...
Двері відчинив високий, худорлявий і дуже симпатичний чоловік.
- А можна Аллу Василівну?
- Звісно, заходьте, заходьте. Аллочко, до тебе прийшли.
Ми довго сиділи у світлиці, говорили, згадували . Молодий чоловік, якого звали Андрій, під стать був моїй обожнюваній вчительці. Він розстелив скатертину, поставив фарфорові горнятка, запарив чай. На підносі приніс щойноспечені булочки. Все, як колись. Ніби й не було довгих років розлуки.
Андрій був військовим лікарем. І вся вулиця "натішитись" ним не могла. То в того сусіда щось заболить, то в іншої сусідки тиск височенний. Безвідмовно йшов до усіх, всім давав поради. І йому люди готові були небо до ніг прихилити.
- Ви, нарешті, щаслива, Алло Василівно, - не то запитала, не то ствердила я, - коли Андрій вийшов з кімнати.
Мені здалось, що вона заперечливо хитнула головою, що мене дуже здивувало. Та я більше ні про що не питала. Не звикла я комусь "лізти в душу". Захоче, сама розповість.
Коли на дворі появились рясні зірки, Аллочка провела мене до воріт. І шепнула:
- Знаєш, мій Пєєтя потрапив в автомобільну аварію. Не ходить. А Зінка покинула його. Сам, один на білому світі. І в неї з очей полились сльози.
Я втратила дар мови. Вона його все ще кохає? Кохає, і це було без сумніву. Я йшла дорогою до дому й думала: ніхто в світі не може дати відповідь на одне- єдине запитання: а що ж то є за почуття таке - кохання. Ніхто не скаже, за що кохають, чи, радше, всупереч. Моя Аллочка кохала свого прапорщика всупереч...
Мене знову закрутили-завертіли редакційні та особисті справи. Я довший час не телефонувала до дому. Все думала: ось сьогодні ввечері наберу їх номер. Але приходив вечір, я без сил падала на ліжко й одразу засипала.
Бабуся подзвонила сама. Я зрозуміла, що сталося щось надзвичайне, бо вона ніколи без причини не телефонувала.
- Ґальоґо ( так вона мене кликала з дитинства, коли була незадоволена мною), де пропала? Хочеш по сраці? А потім моя рідненька, моя повірена у всіх справах, зашепотіла:
- Твоя Аллка прийняла назад свого прапорщика. Доктор перебрався у гуртожиток. Аллка возить свого Шрека в інвалідному візку. Очі в дурепи світяться від щастя. А прапорщик і далі покрикує на неї. Чи зачарував він її, й далі твердить: мій Пєєтя сказав, мій Пєєтя читав, мій Пєєтя знає, мій Пєєтя... Тьху!
Далебі, не доляв, а - фатум.
ID:
810601
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.10.2018 18:47:35
© дата внесення змiн: 19.10.2018 18:47:35
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
