Вже лісом впевнено крокує тітка осінь,
Зриває листя кольорове із дерев,
Стоять уже берези жовтокосі,
Як королеви серед королев.
І річка ще пливе тихенько досі,
Хоч не гуркоче, як було тоді
Та потяги для мене безголосі
Кидають темні тіні по воді.
Старенький міст хитається від часу,
Краса природи заворожує серця
Чом знову їду й осені прикрасу
Легкий збирає дотик олівця?
Мабуть, монетка все ж причарувала
Вона ще тут, чи вже забрала течія?
Вода ж тоді бісилась й вирувала
Хто переміг, чи, може, нічия?
Крокує всюди так велично тітка осінь
І це мабуть якийсь глузливий фаталізм,
Що я щоразу, друже, їду в гості
У той старий забутий Богом рідний ліс.