Чи пам’ятаєте умову, що Аїд і Персефона висунули Орфею, аби він забрав Еврідіку з царства мертвих? Здавалося б, дрібничка, – не озиратися; що може бути простішим за це, тим більш, коли на терезах долі – сама твоя доля? Хто кохав, знає, а хто не кохав, дізнається: заради коханої на будь-що згоден, і тому похід Орфея в пекло – цілком природна для закоханого дія. А вони йому:
- Йди, та не озирайся...
Ясна річ, Орфей озирнувся: тінь Еврідіки йшла за ним, але безтілесна й німа, вона не відгукувалася, коли Орфей звертався до неї; а дорога з пекла крутилася на всі боки, звивалася серпантином – точнісінько, як ота гадюка (serpent латиною), що вкусила Еврідіку, через що сердешна й померла. І Орфей, шаленіючи від тривоги, розпачу та кохання, раз у раз гукав:
- Еврідіко, чи йдеш?! – і не отримував відповіді, а тоді врешті-решт озирнувся – і побачив, як тінь Еврідікі почала віддалятися, танути, розчинятися в бляклій пекельній сутіні, доки не зникла зовсім і назавжди…
В цьому міфі, серед іншого, є вагоме спостереження та потужна ідея. Перше – це схильність людини озиратися на минуле, копирсатися в ньому, намагатися повернути, відродити, відновити, врятувати від злої смерті – щастя, кохання, життя; а ідея полягає в тому, що рухатися варто тільки вперед, ніколи не озираючись на те, що лишилося позаду. Ані цілком відмовитися від першого, ані суворо дотримуватися другого люди нездатні; власне, саме тому Аїд і висунув Орфею таку – апріорі невиконувану – вимогу. Тому що вороття – немає, не може бути, не буде…
…А саме на тому наш брат-автор і стоїть: окрема подія, яка б не була вражаюча сама по собі, вбудована врівень в тік подій якої завгодно тривалості та довжини, оздоблена вигадками та припущеннями самого автора, набуває нового рівня привабливості. І скажіть, як тут не озиратися, коли складання розрізнених, випадкових, таких, що один до одного не пасують, уламків раптом створює цілісну картину – нехай тільки в уяві автора? І отак народжується те, що людство полюбило від самого дитинства, – казка, історія, розповідь, література.
Ця історія саме така: почалася вона з милування вітрильником, а тоді повела хроніками, лоціями, архівами газет, паперовими енциклопедіями та віртуальними музеями. І вела, доки автор остаточно не переконав себе, що все на світі пов’язане, зумовлене, мало не запрограмоване – інакше б як збіглися оті всі збіги, неймовірні, непередбачувані? Справді, хапається за голову автор, змах крилець метелика в Айові таки народжує буревій на іншому континенті, а властивості морської водорості роду Gigartina, з’ясовані мудрими китайцями за 600 років до н.е., зумовили процвітання містечка в Америці через 2500 років, а те процвітання могло б і не трапитися, якби не зубожіння Ірландії та одна кораблетроща, про яку годі довідатися, аби не картина, а та картина могла би не існувати, адже автор її пройшов обидві Світові війни, а… – Добре, добре, ось вам – та історія!
1895 року в Лондоні народився Монтегю Доусон (Montague Dawson); інколи яблуко котиться далеко від яблуні, падає на голову якомусь фізику або навіть фізруку чи потрапляє в компот, а цей плід радше підстрибнув угору. Онук художника, син видатного яхтсмена, Монті зробився пензлярем-мариністом; у Першу світову війну він став моряком особливого ґатунку – служив у Королівських ВМС військовим художником, а в Другу – так, він брав участь в обох і вцілів! – у Другу світову він був журналістом особливого роду – фронтовим кореспондентом-художником від газети The Sphere. Цього, здається, досить, аби вважати, що картина The Beautiful Forest Queen («Прекрасна Forest Queen») народилася дивом – її цілком могло й не бути. Але вона – є!
Монтегю Доусон (Montague Dawson). Прекрасна The Forest Queen. The beautiful Forest Queen
І є на ній чим замилуватися! – блакить небес і вод, пінява хвиль, а над океаном летить – стрімкий, огорнутий хмарою вітрил корабель. І він має ім’я – отже, це не просто абстрактний, «взагалі» кліпер, це – історичне судно. Назва Forest Queen – популярна та поширена, і донині чимало суден носить її. Але вітрильник, намальований Монтегю Доусоном, належав позаминулому – XIX – століттю, коли білі паруси ще безроздільно владарювали на океанах. Цю красу – трищогловий кліпер – збудовано наприкінці 1849 року на верфі Southard’s (Мейн, США) та приписано до порту Нью-Йорк. Його особливість у тому, що він у чотири рази більший за традиційні чайні кліпери тих часів: вони зазвичай мали 200 тон водозаміщення, а «Лісова Королева» хизувалася майже 900 тонами! І справді хизувалася: хоча будували корабель із суто прагматичними цілями – заробити на торгівлі з Китаєм – вітрильник невипадково отримав від художника епітет beautiful – прекрасний. А Монтегю Доусон знався на кораблях, майстерно вимальовував найменші деталі такелажу; зверніть увагу на ліселі, додаткові паруси праворуч і ліворуч основного вітрила на фок-мачті – та вже напевно відчував, який корабель вартий такого епітету!
Море така стихія, що життя кожного корабля та будь-якої людини моря – окрема історія, жива література, іноді – неспростовне свідчення епохи. Збудований для торгівлі з Китаєм, прекрасний корабель справді ходив до портів далекого Сходу: у свій перший рейс – maiden voyage, дівочий вояж – «Лісова королева» вирушила 15 червня 1850 року, і за три наступні роки відвідала Китай, Індію, Філіппіни, Ірландію та Англію. Вона й справді перевозила чай, як і годиться порядному чайному кліперу, а також інші китайські товари, зокрема, порцеляну, фарби та шовк; але на ті часи флот, який так нещодавно ганьбив і плямував вітрила участю в работоргівлі, знову заробляв на перевезенні живого вантажу – і вантажу специфічного: іммігрантів. Америка, країна можливостей, великий плавильний тигель, кликала злидарів і авантюристів звідусіль: Ірландія, Норвегія, Польща, Україна та ще багато країн, пригнічених сусідами або недолею, живили все ще новий і завжди ненаситний континент.
Цей тренд підхопив і «Королеву». Ось пасажирський маніфест Forrest Queen, поданий владі порту Нью-Йорк 22 травня 1851 року. В переліку, засвідченому «з Божою поміччю капітаном Олні Ловетом (Olney Lovett)», повідомляється про прибуття з Ліверпулю 186 осіб, всі – ірландці: робітники, фермери, кравці, шевці, м’ясники, торгівці, ковалі, муляри… – але найбільше робітників і фермерів; Макліни, Гетіни, Дойли, Келі – цілими родинами прямували вони до США у пошуках кращої долі.
Міграція людей – у форматі навали, хрестового походу, работоргівлі або заробітчанства – має наслідком перенесення знань, ідей, навичок, технологій, культури, релігії, навіть способу життя. Чи знали б ми американський джаз, якби на терени США не принесли свою музичну культуру вихідці – а точніше, невільники – з Африки?
Отак сталося із тими червоними водоростями Gigartina, згаданими на початку нашої розповіді. Китайці навчилися видобувати з них згущувач і стабілізатор для кулінарних цілей ще за 600 років до н.е. (желе робили, якщо людською мовою). Цій технології знадобилася аж 1000 років, аби дістатися берегів Ірландії – і там у 4 ст. н.е. на мілинах узбережжя почали виловлювати так званий «ірландський мох», також червоні водорості, Chondrus crispus. Те, що ірландці назвали сarrageenans (або carrageenins, від carraigín, буквально «камінці»), слугувало сировиною для виробництва продукту, що тепер офіційно зветься Е407 або «карагінан», з наголосом на останню «а», і використовується для загущення та желювання, виготовлення десертів на основі молока, поліпшення пива й вина, а також – ну хто б до такого додумався?! – утримування вологи в м’ясних делікатесах. Висушений ірландський мох містить до 55% карагінану – та й решта 45% все корисне або поживне, отака от диво-рослина. Карагінан – це, по суті, рослинний желатін, і виготовляється на диво просто: виловлені водорості промивають морською водою (боронь Боже прісною! –все зогниє), висушують і кип’ятять 10 хвилин, постійно помішуючи, а тоді швидко додають холодної води, а як те «варення» трохи охолоне, виливають його на тканину, де воно поступово перетворюється на гель. Так, просто, але ж це треба було вигадати комусь, вгадати пропорцій – о, так, «камінці» та воду мішають у певній пропорцій!
За півтори тисячі наступних років збирання водорості зробилося в Ірландії традиційним промислом, яким животіли прибережні родини. Зрозуміло, що в XIX столітті, коли ірландці рушили по світах у пошуках спокійнішого та заможнішого життя, вони прихопили з собою всі свої звички та навички – згадаймо маніфест «Лісової королеви», всіх тих робітників і фермерів; можна зробити обґрунтоване припущення, що серед тих фермерів були й ті, що на батьківщині «культивували» ірландський мох. Та де та Ірландія, де її кам’янисте узбережжя, таке гостинне для водорості та нелюб’язне – для місцевого люду?.. Йди, та не озирайся! – ось що слідом за Аїдом міг би сказати Зелений острів тим 45 бідакам, які в лютому 1853 року зійшли на палубу Forest Queen, що прямувала з далекого Сходу до Бостону з коштовним вантажем: золоті годинники, срібло у зливках, півпрозора китайська порцеляна, майже невидимий китайський шовк.
Надвечір 28 лютого 1853 року прекрасна «Forest Queen» була вже в 30 милях від Бостону. Раптом з північного сходу вдарив страшної сили шквал, який попри всі зусилля команди збив корабель з курсу та потягнув його на південний захід. На додачу той шквал приніс із собою сніг; видимість істотно погіршилася, й тому є припущення, що капітан Ловет переплутав маяки: він побачив вогонь зі Старого маяка Сітуейту або маяка Майнот Ледж та наказав поворот, вважаючи, що то – Бостонський маяк, і повів корабель просто на берег, про негостинність якого для кораблів свідчить його назва Third Cliff (буквально «Третя скеля»). Втім, це могло статися не через помилку капітана, а через негоду – адже не будь-якому шторму та не кожний корабель здатен опиратися.
Пляж Сітуейту, Массачусетс, Томас Доті, 1837 (Вікіпедія)
Попри хвилювання за долю корабля, команди та пасажирів, варто на цьому моменті затриматися для коротенької ретардації. Таки все пов’язано в цьому світі! – нещодавно ми розповідали про найбільший в світі вітрильник, названий на честь мідного барона й біржового ділка Томаса У. Лоусона; саме в цьому Сітуейті, до вбивчих скель якого просто зараз прямує «Королева», розташувався один з його маєтків, що звався Dreamworld – Світ мрій. А Старий маяк Сітуейту прославлений вчинком доньок доглядача маяку: восени 1814 року вони так голосно та завзято били в барабани й дуділи в сопілки, що аж відлякали британський десант і увічнилися в історії США як «Американська армія двох» або «Американська армія двох на маяку». Ребека та Абігайль Бейтс – ось як звали тих хвацьких дівчат.
Але що там наша «Королева»? О, ні! - безжальні хвилі щойно викинули її просто на каміння Третьої скелі! – струс велетенського корпусу, ревіння та удари води, зловісний свист вітру в такелажу сповнили серця пасажирів жахом, крижаним, як вода за бортом. Уявіть собі: шторм, темрява, мороз і страхітливе гупання велетенських хвиль у борт, яким вітрильник повернутий до океану. На щастя, корабель тоді був ще зовсім новий, і збудували його міцно чесні та розумні руки; отже, опинившись на березі, він все ще не мав пробоїн, і пасажири та вантаж не страждали від води; натомість хвилі щосили гатили корабель, який на морозі швидко вкривався льодом і щомиті від того важнів – тобто корпус його зазнавав страшних навантажень. Однак верфі Southard’s недарма уславилися своїми вітрильниками! – «Королева» протрималася аж до світанку, коли на березі з’явилася рятувальна партія та розпочала евакуацію пасажирів і команди.
Рятувальна повозка (репліка). Морський музей Сітуейту
В Морському музеї Сітуейту зберігається репліка рятувальної повозки (на фото саме вона) – на той час і на ту погоду єдиний рятувальний засіб до послуг Forest Queen. За допомогою малесенької гарматки (лінемету) до судна, що потерпало трощу, рятувальники вистрелювали лінь; за той лінь на корабель тягнули товстіший канат, яким і доправляли на берег людей. Цей канат англійською мовою зветься надзвичайно промовисто: lifeline, по-морському «рятувальний кінець», а буквально – лінія життя. На картині з такою ж назвою – Lifeline (1884) Уінслоу Гомера (Winslow Homer) можна побачити, як діяв цей нехитрий пристрій, що справді врятував чимало душ.
Уінслоу Гомер (Winslow Homer). Рятувальний кінець (Lifeline), 1884
Капітан Ловет, як і належить, залишив корабель останнім, перед тим оглянувши «Королеву»; він пересвідчився, що її можна повернути в робочий стан: вітрильник все ще був неушкоджений і придатний для навігації, а в його трюмах було сухо. Проте впродовж наступного дня шторм посилився, і це вбило всі надії на порятунок корабля: просто на очах капітана хвилі почали руйнувати прекрасну Forest Queen, вигризати її нутрощі, за страшним, проте влучним виразом Джозефа Конрада.
Проте стихія не забрала жодного життя! – чи можна уявити собі такий щасливий фінал такої страшної ночі? Знову виникає підозра, що все стається невипадковим чином, все – ретельно сплановане; адже так до Сітуейту потрапили 45 ірландців, в тому числі – напевно! – фахівці зі збирання «ірландського моху». О, як би хотілося переконатися та запевнити читача, що саме ці сорок п’ятеро були в містечку першими вихідцями з Ірландії, що саме вони започаткували новий промисел, який, кінець кінцем, і підніс – спершу економіку Сітуейту з занепаду, а тоді і саме містечко – з безвісті…
Це привабливо, але не достатньо ймовірно; на 1850 рік в Сітуейті мешкало 2149 осіб, нині – понад 18 тисяч, з яких мало не половина мають ірландське коріння, завдяки чому британська Daily Mail оголосила його найбільш ірландським містом цілої Америці. З огляду на постійний потік іммігрантів з Ірландії можна уявити, що на лютий 1853 року в місті вже були ірландські родини, в тому числі – майстри мохової справи.
Тим не менш, прибуття нової партії ірландців напевно мало посилити в Сітуейті все традиційно ірландське; до того ж, після катастрофи «Королеви» виникла та парадоксальна ситуація, коли втрата одного обертається на прибуток іншого. Чутки про цінність вантажу загиблого вітрильника поширилися миттю, і до його уламків рушили місцеві жителі – «рятувати» все, що не забрало море. А незабаром нагодилися й зайди: 3 березня 1853 року газета The New York Times повідомила про трощу: мовляв, корабель залитий водою, хвилі перекочують його з борту на борт і поступово розбивають на друзки, а коштовний вантаж здебільшого змито в море. Ласі до дармового здобутку розтягли все: такелаж пішов на інші судна, дерев’яні частини корпусу – на лагодження та будівництво осель, а коштовності з трюмів потрапили на ринок.
За легендою, один з місцевих жителів, хто мешкав поблизу Третьої скелі та очолював порятунок людей з «Королеви», дехто Деніел Уорд, виловив у морі стільки цінного краму, що на виручені кошти придбав собі кращий будинок, а також закупив човни та все необхідне для збирання ірландського моху й започаткував власну справу, яка щасливо дожила аж до 1995 року. Оце – достатньо ймовірна історія; якщо вірити експозиціям Морського музею Сітуейту (а його повна назва – Морський та ірландського мохового фермерства музей), саме виробництво карагінану стало головним промислом і містечку та зробило його тим, чим воно є донині, коли мохове фермерство в США вже припинилося. Тепер основне виробництво карагінану повернулося туди, звідки колись вийшло, - до Китаю (і Філіппін). Зважайте: це справжня навколосвітня подорож – Китай, Ірландія, США, Китай – яка тривала понад 25 століть!.. Сьогодні в Сутуейті зберігся один сарай, в якому складували висушені водорості, – а колись їх тут були сотні.
Ось і вся історія навколо прекрасної Forest Queen, планетарного масштабу історія тривалістю в дві з половиною тисячі років, з яких кораблю судилося прожити лишень чотири; хоча ні, ще кілька слів, без яких розповідь не буде повною. Як згадувалося, корабель побував у Індії та Китаї, - і невипадково саме таким шляхом європейські та американські комерсанти подорожували по китайські товари. В Індії кораблі – і нашу «Королеву» також – вантажили опіумом, який в Китаї за вигідним курсом обмінювали на порцеляну, шовк, срібло, індиго та інші коштовності. Такі розрахунки, по-перше, боронили економіки Заходу від китайської торгівельної політики – адже Китай ігнорував їхні товари, відповідно, золото перетікало до Китаю; а от за опіум можна було виторгувати в китайців що заманеться; по-друге, насичення китайського ринку опіумом спричинилося до занепаду величезної країни, яка незабаром поступилася Заходу лідерством у далекосхідних справах – і надовго, аж до наших днів, коли Китай не тільки відновив свої позиції на Сході, а й завоював нові, вже на глобальній арені.
Срібний зливок з китайським клеймом, з вантажу прекрасної "Королеви", Морський музей Сітуейту
І останній штришок: принаймні деякі зливки, виловлені навколо місця загибелі «Королеви» та позначені китайським клеймом як срібло вищої проби, виявилися звичайним оловом, до того ж – низької якості. Власне, розраховувати на абсолютну чесність партнерів по наркоторгівлі не доводиться; втім, Томас Голл, який досліджував рештки «Королеви», припускає, що срібло могли поміняти на олово в Лондоні або Квінстауні, там такі спритники! – Нарешті, здається, всі шматочки та уламки, що бентежили уяву, склалися на папері в цілісну картину; тепер – все.
...а вони кажуть: не озирайся!
липень 2018 року
ID:
799240
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.07.2018 06:26:04
© дата внесення змiн: 14.07.2018 06:26:04
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
