Природо, заспокій мене. Дай мені сили стати елементарною рослиною твого благодатного Всесвіту, що коріннями приросла до рідної матінки Землі, і вже ніколи не поїде на жодні заробітки в ближнє чи дальнє зарубіжжя. Дай мені забутися від людей, в яких давно розчарувався, в яких пороки домінують і провокують на сварки, розбрат, чванство та війни.
Але дай відчути радість світанку неквапливо - рожево - дитячого, де немає суєти, не треба нікуди поспішати, і не треба думати про хліб насущний. Він є поряд. То є небо, повітря і хмари, які в любий час можуть принести в подолку свіжої поживи. І насолоджуватися буттям в унісон з друзями - птахами. І вловлювати кожен звук музиканта - вітру, кожен акорд його чудернацьких хитросплетінь - мелодій. А потім слухати мантру сивої ріки, котра десь поряд, котра багато чого бачила на своєму віку, і може багато чого розказати. А в ночі дивитися на зорі статечні, немов на квіточки з нічного поля. І впиватися благодатним спокоєм. І сказати нарешті самому собі :
- Життя удалося ! - бо до зими ще так далеко...
