Не вірять більше люди в доброту. Вони часто її сприймають як мінус а не плюс. В її очах, можливо, бачать своє віддзеркалення. Вони і гадки не мають, що це саме воно має хворобливий вигляд, а самі ж називають хворою доброту.
Чомусь так захотілось розповісти про цей випадок. За порядність і доброту
жінка одержала підозру і звинувачення. Майже сорок років тому вона навчалась в одному з технікумів обласного міста. З часом можна зробити висновок, що це було змарнованих три роки життя. Вона була відмінницею навчання, старанно засвоювала весь матеріал, що вбивали їй в голову. Хоч і закінчила технікум з відзнакою, її знання нікому не знадобилися. Це було в радянські часи. Усюди панував так званий блат.
Вона виросла в сім’ї сільських службовців, де не було обману, підкупу і усе це їй було дуже чуже. Ніхто в сім’ї не був номенклатурним.
Прийшла за розподілом на роботу – місце виявилось не порожнім.
Все, що залишилось – повернутись і піти геть. Вона була дівчиною розумною, але в жодному разі не хитрою. Згодом вона власними силами знайде роботу, закінчить ВУЗ. Як вона тепер згадує той технікум? Тридцять дівчат в групі з різних родин, з різними поглядами на життя. Думаю, що тоді ніхто з них не був закоханий в професію бухгалтера. Просто так склалось : комусь близько додому, за когось вирішили батьки. Керувала цим «бабиним царством» сорокалітня керівничка Оксана Іванівна. Зараз усі розуміють як їй важко було тримати дисципліну, успішність в групі, зберегти дитину кожній мамі. Вона була дуже енергійною,
завжди хотіла тримати першість. Можна сказати – обом сторонам було непросто.
До Катерини вона ставилась дуже вимогливо і без особливої симпатії. Через її недитячу відповідальність вимагала з неї забагато. Коли відбувався розподіл робочих місць – за неї забула.
Через багато років в тролейбусі Катерину побачив старший син учительки. Вона мала два сини. Діти були хороші, турботливі, жили скромно.Катерина пам’ятала його ще малим хлопцем. Бувало приходив з мамою на роботу. Віталій пройшов через тролейбус, підійшов до Катерини, чемно привітався. Почав зразу ж з головного.
- В Оксани Іванівни – ювілей, 80 років. Назвав дату. Я хочу щоб ви її привітали. Їй буде дуже приємно. Не забудьте.
Катерина подумала, що краще буде зробити це колективно. Сама вона не мала зв’язку з усіма одгогрупниками. Знала, що Валентина – добрий організатор.
Вона знає багатьох. Закінчилось тим, що ніхто не відгукнувся. Катерина якраз
зле почувалась, не виходила з дому. Проте, на душі їй якось було неспокійно.
Через декілька днів зібрала подаруночок. Подумала, що все це пенсіонерці якраз дуже знадобиться. Склала в пакунок, подумала: для краси і для здоров’я, якраз
те, що треба. Зателефонувала. Слухавку взяла Оксана Іванівна. Здається її радості не було меж. Почала турбуватися, запрошувати в гості. Катерина ж навпаки розуміла, які настали непрості часи. Зустріч організувала на нейтральній території.
Зустрілися в центрі міста. Була прекрасна погода. Її колишній класний керівник – завжди охайна, невисока, струнка і не дуже змінилася. Прийшли удвох із сестрою. Її старша сестра Антоніна Іванівна колись працювала лікарем. Зараз обидві чепурненькі бабусі живуть разом. Кажуть, що так краще виживати.
Катерина їх обох розцілувала, хотілось їх якось зігріти, пригорнути.
Кинула оком, що все-таки вчителька постаріла, думка вже не така швидка, а до того ж одяг – весь штопаний. Хоч в гаманці в самої – не дуже густо, вирішила їх ще потішити смачненьким. Купила коробку зефіру і розкішних персиків. Бачила, як бабусі світилися від щастя. Катерина склала гарне вітання і дуже тішилася, що зробила усе можливе для них.
Розмовляли про те, про се. Ні на що не нарікали, хіба що на моральну сторону життя. Розпрощались. Катерину ще деякий час гріла ця зустріч, хоча в душі було сумно, що учителька відпрацювала в цьому закладі тридцять п’ять років, а про неї так ніхто і не згадав. Були між колишніми її учнями дуже успішні люди – бізнесмени державного масштабу.
Літо виявилось мінливим: то дощі, то спека. Катерина мала проблеми зі здоров’ям, турбували вади серця. Півроку тому поховала маму. Мало куди ходила, виконувала хатню роботу і блукала по інтернету.
Вже – середина вересня. Здоров’я частенько підводить. Вчора була на межі запаморочення. Сьогодні назбирала цілий список незавершених справ. Вирішила: скільки зможу – стільки зроблю. Пішла по маршруту: пошта, банк /квартплата/, ЖЕК. Приємно, що список став трохи коротшим.
Саме біля ЖЕКу побачила, як обіруч ідуть сестрички. Як кажуть російською – «бабушки – божьи одуванчики». Знову стиснуло серце: охайно,але убого. Такий був вигляд в колишніх відмінниць. «Чому?» - пробігло в голові. Було видно, що вони одягаються в європейському магазині, але на вагу і в останній день.
Сестрички прямували, не помічаючи Катерину. Вона сама зробила їм
крок назустріч. Ніби й раді, поцілувались. Оксана Іванівна на правах старшої випалила: «Я так хотіла тебе бачити, мені хтось сказав, що ти зустрічаєшся з моїм Віталієм». Пробувала пояснити, що зустрілась випадково в тролейбусі
один раз і, що саме він сказав про ювілей. Ніби повірили...
Сама пішла зі спустошеною душею. Хоч і виглядала молодше своїх років, мала дівочу фігуру, а вже років двадцять, як перестала думати за чоловіків, сама собі заборонила, так виявилось краще.
Хотіла зробити добре – педагог перестала вірити у доброту. Разом з тим, вона зробила Катерині дуже боляче. Та вперше серйозно задумалася, як часто вона була бита за своє добро, чи варто бути такою чуйною і жити з постійно покусаною душею. Хоча ще шукала виправдання учительці: може то така старість?
Проте знала: наступного разу потрібно з цією добротою бути обережнішою. Їй стало ще більше сумно, що вона можливо буде стояти на похороні власної доброти і по щоці буде котитись солона сльоза.
«Її убили»,- тихо шепотітимуть губи...
Дуже гарна розповiдь, Людмило. Дiйсно, такi особливостi життя, завжди у нього свiй сценарiй. Ну, кажуть же, що будь-якоi людськоi якостi повинно бути в мiру, мабуть, i доброти також.
Тiльки от у вас у 2 абзацi у одному з рядкiв словосполучення "З часом можна зробити висновок" - якось тут у даному випадку не зовсiм звучить. Може вам це речення трохи змiнити - "Якось сам собою проситься висновок, що це було змарнованих три роки життя".
І таке буває!Цікава історія! 
