Живе це місто, ці вулиці, будинки
Своїм щоденним, уторованим життям.
І галасливі майданчики, зупинки —
І люди, збайдужілі до картин буття…
Йду замислено, читаю тротуари
Й десь завмру на велелюдних перехрестях…
Я, як всі, пройду смугасті коридори,
Й хтось штовхне-- не забагато мені честі?
Нагодовані байдужістю обличчя…
Летять над людом обезкрилені слова…
Їх очі мене всміхнутись не закличуть,
Наче для себе я в цім світі і сама.
Не знаю, чому бунтує серце моє,
Чому чуйність не оселиться в їх душі?
Кожен з них живе для себе і лиш своїм
І в багатолюдді чується, як в мушлі.
Де ж той промінь, що освітить їхній погляд,
І де те сонце, що змусить їх всміхнутись?
Невже особливий в тих людей світогляд
Й очима з кимось бояться перетнутись?
Може, колись якийсь собі стене плечима:
--Нерозумінням мучишся? От дивина!
Вважаєш себе в цім світі пілігримом?
Дарма волосся вкрила мудра сивина!
Ти ліків пошукай для себе у книжках
Чи у рятівнім зависни павутинні.
Радій, як хочеш, інтернетівським зв’язкам —
Тим більше, це модно й актуально нині…
Я й гортаю сторінки чужих історій,
Хвилювань чужих, болінь таких, як в мене--
І розумію: на жаль, іще не скоро
Збайдужіння на обличчях наших зникне.
Всього Вам найкращого.
