Заросла стежина до рідної хати,
Вже ніхто не косить зранку спориші.
А на призьбі старість зустрічає мати,
Сама–самотою, навкруг ні душі.
Скільки літ минуло як птахом злетіли
У світ широкий кохані діточки.
Ростила їх, усі віддавала сили.
Стара вже стала. Ну де тепер вони?
Сидить на призьбі, думу гадає мати,
Коли і в чому помилилась вона?
Малі були діти - немов янголята,
Чому так сталося, що нині одна?
Усе життя у самотності прожила, -
Вбила доля чоловіка в цвіті літ.
Лиш заради дітей розправила крила,
Щоб зростити їх, дати дорогу в світ.
Ночами не спала, не їла, не пила, -
В виснажливій праці проводила час.
Щоб ріднії чада мали все важливе,
Щоб все необхідне мали кожен раз.
Бігала, трудилась, - усе без зупинки,
Бажання дитячі сповняла завжди.
Лиш дітей до праці не учила шибко.
Вони ще маленькі. Треба підрости.
Проминули роки. Виросли дитятка.
Ось пішли у школу, скоро вже кінчать.
Мама все працює, а їм наплювати.
І думки немає мамі помагать.
І не пожаліють тихим добрим словом,
Із думок лиш гроші, одяг, забавкИ.
Мама, як й раніше, на усе готова,
Та тільки не ті вже, що були, роки…
Глянути не встигла - хата спорожніла,
Відлетіли діти свій творити шлях.
Мама помагала, як ще мала сили,
Тільки старість швидко їх відібралА.
Тепер самотою сидить біля хати,
Очі без зупинки дивляться у даль.
Вірить, схаменуться її пташенята.
Тільки оцим мріям не збуться, на жаль…
04.-07.10.2017
Руслана Ставнічук (с)
