За час, відведений на каву,
Хотілось виказати все
І не спіймати жодну гаву...
Нехай розмова понесе
Туди, де щось недозбагненне,
По всіх куточках тих думок,
Що заховали одкровенне
І посадили під замок.
Туди, де, вкотре, зрозуміти
Ми намагаємось себе:
Чому поводимось, як діти?
Чом ти мене, а я тебе?..
Чому серця, наполовину,
Сміються й плачуть, в одну мить?
Чому тебе я не покину,
Хоч доведеться залишить...
Для чого ти ховаєш сльози
Від мене, знаю, вони є,
В уривках меседжної прози
Біль між рядками повстає...
Чому пишу я серед ночі
Ці кляті, стомлені рядки,
Чому вони мозолять очі,
Мов недоречні помилки?..
Хіба оця подвійна кава
Спроможна нам допомогти?
— Так, як і сни, нехай цікаві,
Нехай там разом я і ти...
задум хороший. перша строфа не дуже вдала, як на мене (простіть) друга - на дещицю ліпша. «по всіх куточках» ( але сама фраза теж трішки кострубатенька). а от далі.... далі гарно. аж до останньої строфи. її теж варто би було підсилити. Ніколя, я - суб‘єктивно
Так, ця ретроспектива таки чека€ на реставрацiю) Вкотре вдячний, що помiтили непомiчене й показали (якi тут образи?!)))
Треба буде зайнятись тими строфами
