Я подякувати тобі хочу, Володимире Висоцький,
І признатися в коханні, хоч запізно вже.
Бо весь час мене хвилює голос твій пророцький
Гонить черствий спокій, збунтувавши
Душу в негліже.
Бо той спокій дістає мене кістлявими руками,
Сушить мозок, блиск очей і старить плоть,
Не пускає в світ, де можна крикнуть до нестями
І коней спинити, що ступили в вічність крок.
Відчуваю себе сильною, коли твій голос чую.
Він кипить в мені і гасить ницість у душі.
Все заповнивши собою, з клекотом пульсує
І життя благословляє і народжує вірші…
То не спів, то клекіт орла на вершині,
То звіряче гарчання у ніч, крик гіркий самоти,
То спів птаха у терні, і ім’я кохане Марина,
Кришталевий Палац до якої лиш трішки
Не встиг донести.
Я у зранене серце твоє крові з серця доллю.
Ти ж співай у віках на далекій, абстрактній струні
І для вірного серця, як завше, плече підставляй.
Хоч і згасла свіча – будуть жити пісні.
