Я тобі писала свої перші вірші,
І собі казала не кохаю більше.
Я за тебе душу продавала чорту,
І терпіла холод, золоту обгортку.
Я не знаю скільки буду ще жаліти,
Що тобі віддала найдорожчі квіти.
Що тебе любила за насправжню вдачу,
І болить у грудях копійчана здача.
І за що терпіла і чого чекала,
Ех дурне, наївне, молоде, кохало.
Й так роки минули..... ти все той незмінний,
Обнімаєш іншу, теж таку ж наївну.
Шкода, що усмішка трохи хтивовата,
Ти як бита шавка, в'язень цалібату.
Й очі повні болю і якогось пилу,
Щось тебе "коханий" сильно поносило.
Я пишу щоб душу трішки облегчити,
І мені байдуже вже когось любити.
Якби була катом чи твоїм суддею,
Убивала б тихо, як та панацея.
Думала пробачу, час він добрий лікар,
Та від шраму в серці все ж немає ліків.
Я тебе прокляла, ще тоді зимою,
Ти ж мені дав слово, що не зробиш горя.
Говорив, не думав, як воно та й буде,
Жив собі моментом, "любить хтось най любить".
Пилина опала, блуд вчепився в іншу.
Прояснилось небо, вийшла з коми зірка.
Й жити чи не жити?....- якось однаково,
Знає, що любити так не буду знову.
