Від дверей будинку до хвіртки двадцять два кроки. Я не рахував спецом ніколи, але інколи, щоб відволіктись від якихось непевних думок, відраховую кроки. Від дверей до хвіртки, від хвіртки до найближчого магазину, між стовпами… Від і до…
Коли вперше виходжу з подвір’я, то маю, поки пройду тих двадцять два кроки, «на фарт» промовити подумки магічну мантру: «До побачення, мамо, до побачення, тату, до побачення, Сашо!» Якось… З дитинства ще так – встигнеш промовити, поки рука торкнеться рипучої хвіртки, то фортуна усміхнеться, не встигнеш – ні. Так просто все – так або ні. І мухлювати не можна, бо… з ким? Із самим собою? З долею?
Я прибріхую – хвіртка не рипуча. Міцна металева хвіртка на щедро змащених «літолом» завісах. Сам робив, сам змащував. Чому саме «літолом», чому не звичайним якимось солідолом, а літієвим мастилом? Ну… Воно майже нечутливе до перепадів температури (не гусне на морозі, не тече на спеці) і… Та не було солідолу, от і все.
І в дитинстві хвіртка не була рипучою – батько був добрим господарем і в нього ніколи нічого не рипіло. Нічого не рипіло, нічого не ржавіло. Все було роблено міцно та надійно, «на віки». В мене від батька це, певне, - пристрасть змащувати все, що має змащуватись. Батько вмів усе. Він не любив найманих майстрів, бо всі вони робили «не так». Певне, всі господарі, бодай подумки, нарікають, що майстри роблять не так, але мало хто знає, як, і ще менше вміє зробити «так». Батько вмів. Він був теслею, столяром, слюсарем, електриком, механіком… Ай, ким він тільки не був. Не вчився нічому ніде спеціально, але…якось вмів. В травах розбирався. Вечорами часто товк у ступці якесь коріння, сушені стебла, квіти… Перерізані косарками ноги лікував, пологи приймав.
Пам’ятаю, незнайомці, почувши що він лікар, дивилися на нього з недовірою. Несхожий був, не надто інтелігентний, надто грубий. Мені теж не вірять, коли кажу, хто я.
«До побачення, мамо, до побачення, тату, до побачення, Сашо!»
На останньому слові рука торкається засова хвіртки – встиг сьогодні, значить - пощастить.
«До побачення, Сашо…» Саша – мій племінник, різниця у віці між нами… Ай, яка там різниця? Неповних десять років. Колись я був йому і за старшого брата, і, може, інколи за батька. Так склалося… Так вийшло…
Навіщо я повторюю ту дурнувату щоденну мантру протягом багатьох років? Навіщо?! Саша давно вже дорослий, має двох доньок, батьків теж уже немає та і живу я в іншому будинку, далеко від місця, де народився і виріс.
Кажуть, я схожий на батька. Певне… Я теж не люблю майстрів.
Я не знаю, напевне чи батько зраджував матері, але думаю, що так. Відчуваю, що так. На сто двадцять відсотків відчуваю.
Книга, прочитана в дитинстві та перечитана потім у в дорослому віці, сприймається зовсім по-іншому. Так і тут. З, колись побачених, поглядів, обривків фраз тепер складаються зовсім інші пазли. Я був маленьким хлопчиком і моя дитячість не розуміла, що таке зрада… Подружня зрада. Я розумів, що означає зрадити Батьківщину, зрадити друга, а це… Не було його в колі дитячих розумінь. Я став чоловіком і зрозумів, що то було. Не знаю, навіщо? Кохання? Ні – це смішно, не було його й близько. Фізіологія? Огидно чомусь… Чи засуджую? Та немає вже кого засуджувати. А раніше і не думав про це. Він був мені добрим батьком. Чи знала мати? Якщо й не знала напевне, то здогадувалась. Чому терпіла, чому не дорікнула жодного разу? Не знаю… Не знаю, заради чого чи кого… Заради мене? Хм… Не варто було… Не варто, мамо. Кому кажу? Немає вже кому. Я б не терпів… Бо я чоловік, так? Бо я – майже святий? Ні, бо не хотів би, щоб і мені терпіли, щоб мене терпіли. Високі благородні цілі, хіба вони виправдовують зраду, виправдовують терпіння. Найбільша зрада – в голові, так? А тіло саме по собі живе?
Зрада, зрада, зрада… О, як я захоплювався Тарасом Бульбою, коли був маленьким хлопчиком - я тебе, типу, породив, я тебе і… А Андрій… О, яку хвилю обурення підіймала в дитячій душі та підла зрада батька, брата, друзів, Батьківщини…
Я й зараз, коли подорослішав, захоплююсь Тарасом. Не став він для мене підлим дітовбивцею, ні… Вчинив, як вчинив… Чи могло б таке в житті трапитись? Могло, певне, що могло – в житті ще й не таке трапляється. Та й мусить же бути якийсь національно-літературний пантеон. Але Андрій… Я почав його розуміти… Все на вівтар кохання – віру, Батьківщину, все!
А склалося так в нього. Винен хіба, що в полячку закохався? Не треба було? Інших же дівчат багато було – сотні, тисячі, мільйони. Так, дівчат багато, кохана – одна… Ось так якось, ось так… І Батьківщина одна, але Батьківщина не обійме, не зацілує пристрасно, дітей не народить. Ай, хіба в цьому річ? Кохають раз в житті і то – до смерті. Все інше… Прив’язаність… Чи на фізіології замішана, чи не на ній, чи на чомусь іншому – не те все, не те…
Не знаю чим батько подобався жінкам – грубуватий, різкий, але чимось подобався. Не красень, хоч і не потвора… Хм… Дивно воно все… І я – не красень зовсім… Зовсім. Я схожий на батька, але я – не він. Не кращий, не гірший – інший… І все в мене – по-іншому, хоч і хвіртка мащена і я так само не люблю майстрів. Майстри геть нічого не вміють, тим більше – майструвати чуже життя.
Рука врешті торкається хвіртки, брязкає засув. Я встиг проказати свою мантру чи ні? Не пам’ятаю… Вдасться? Ні? Пан чи пропав? Ех… Збився з тими думками на інше… І ланцюжок роздумів… Логічний… Логічний? Де там… «До побачення, мамо… Батько… Андрій… Хвіртка…»
Хвіртка м’яко закривається і байдуже їй і до мене, і до моїх роздумів, і до моїх мантр. Я закидаю на плече ремінь дорожньої сумки. Вдасться? Не вдасться?
ID:
767221
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.12.2017 00:58:54
© дата внесення змiн: 21.12.2017 00:58:54
автор: One of many...
Вкажіть причину вашої скарги
|
