Вже цвіркуни останні відспівали,
І закотилось літо в полини,
Деревію долоні дозрівали –
Чекали всі закінчення війни.
Щоранку топче стежку до могили
Матуся з раннім сріблом у косі…
Синочок її літом цим загинув,
Тож ноги й очі матері в росі.
Сьогодні цвинтар також тоне в квітах.
Землі горбочок – материнський біль.
І хрест… Його помітила ще звідти,
Ізвідки йшла. Та крок її слабів.
Дійшла і хрест вологий довго гладить,
(Вчорашній дощ устиг його скропить).
Цілує… Плаче: «Знов не ті при владі,
Народне горе зовсім не болить…
І ці грабують, сину, Україну,
Боргів надбали… і для правнучат.
Чекав народ, щоб відбулися зміни –
З телеекранів лиш байки звучать.
З багатих так ніхто й не поплатився:
Жирують, синку, й на твоїй крові.
Знов хабарі. А дехто навіть спився,
Забув, як важко матері, вдові.
Усе тобі по правді розказала,
Та ти і сам те бачиш із небес…
Думки мене і цю ніч колисали:
За що ж у жертву принесли тебе?
Дивилися на неї темні очі
З синівського портрета на хресті…
Поплатяться усі, мамо, за злочин,» –
Почулось їй, чи вітер шелестів, –
Коли земля війною ще палає
І патріоти падають кістьми,
Вона ніколи тих не забуває,
А небо спустить вистражданий мир!»
28.01.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
Сьогодні довелось побувати на одному з кладовищ Києва. Ховали мою близьку подругу... Скільки ж там могил з жовто-синіми прапорами. В мене просто серце стиснулось... Так це ж на одному...
