|
Падає сніг, замети…
Люблять частенько прийти у цей час
В голову-дім незвичайні сюжети.
Холодні, як морок засніжених трас.
Легше, як двоє взимку –
Не чути так сильно виття хуртовин.
Більше тепла, й навіть цокіт годин’ка
Не так заливає мовчання між стін.
Сиджу під музику тиху.
Ди́влюсь на віхолу крізь блиски скла,
Наче чекаю когось із тих віхол…
Наче я в домі цім більше не сам.
Ось, зараз вона надійде…
Взуваюсь, беруся за ручку дверей.
Виходжу із дому, наче сновида,
Де в свіжих снігах й не знайти слід людей.
«Що так мене потягнуло?»
(вернувся на мить до розумних думок)
«Стій! Не потрібно! Це лиш минуле» -
І навіть назад подався на крок.
Вдивляюсь, як сніг кидає.
Скоро засвітяться вже ліхтарі.
«Ворота ж коханій ти не зачиняй!»
(В той час, як ще з літа я сам в цім дворі)
Чшш! Кроки із-за воріт…
Їх впізнаю, допоки пам’ять жива!
…Сніг на шапці, песцевому каптурі…
«Повір! Ось вона! Це вона прийшла!»
Глянуло ніжне личко…
Та лукаве щось в погляді, щось не так…
На тоненьких губах примара усмішки…
…й звідусіля чути гавкіт собак.
Все ж, пускаю її до двору.
За холодну руку її взяв – «Ходім?»
«Як ти, мила, в таку зимну пору?»
«Заходь, сонце моє, у наш теплий дім»
«Вечеря? Я дещо маю»
«Дивися, улюблені твої млинці!»
А після вечері міцного чаю.
«Подивимось фільм зі сльозами в кінці?»
А потім – ванна разом.
Плюскання й втіхи в тепленькій воді.
«Мила, ми в теплій воді стільки часу,
Та руки страшенно холодні твої…»
Пізній вечір надво́рі.
«Кохана… Так пізно… Вже, може, не йди?»
…Усмішка…
…Залишиться!
«Ой, як чудово!!!»
«Дивись, ще й собаки в дворі «рвуть роти»!»
Зайшов на́ніч відлити.
А що це? Все дзеркало в тріщинах враз…
Ніхто ж не чіпав, а воно все побите…
Ми щойно купались. Хто ж був тут крім нас..?
Гаразд… Завтра поладжу.
Крокую до спальні. І враз – телефон!
Голос хрипить: «Ти впустив її нащо?!!»
«Вижени з дому!» …й пульсуючий тон…
Кроки знайомі до ліжка…
Їх впізна́ю, допоки ще пам’ять жива!
На тоненьких губах примара усмішки.
«Так! Це я! Я ж до тебе, мій милий, прийшла!»
Обіймаю плечі холодні…
Поповзла рука вниз по холодній спині…
Мо́ї плечі гладять холодні долоні…
«Я ж зігрію тебе у холодну цю ніч!»...
***
Прокидаюся враз прикутий!!!
Наче я – пацієнт в божевільні якійсь!
Як це сталось усе? Як це могло бути?!
Що із домом моїм? Земля, зупинись!
Стіни всі у її портретах…
Хто вночі влаштував в моїм домі погром?!
Кохана моя! Ти ще є тут? Де́ ти?
Розкажи, що тут сталось? Я під ланцюгом…
А «кохана» вже над головою!
Немов божевільна, вона герже́!!!
На шию мою наступила ногою,
І ріже мене затупілим ножем!
По місцях найболючіших… Знає…
По надіях, по пам’яті і сподіваннях!
Сипле сіль, п’є кров, кості ламає…
Ім’я сво́є видряпує в ранах.
«Ось, це я! Я прийшла! Ти ж радий?»
Її погляд тепер не впізнати зовсі́м!
Її зо́всім тепер не впізнати!
Й по тих самих місцях знов ножем тупим.
І коли найболючіше стало,
Враз десь зникла вона… І така мертва тиша…
Починаю приходити в себе помалу,
Прибираю цей дім, знову сам, як раніше.
Прибираю цю голову-хату
У ранкову годину під кавову гущу.
Намагаюсь себе переконати,
Що вже більше її сюди я не пущу,
Вдивляючись в сніжну даль,
В час, як скоро засвітяться вже ліхтарі…
…
«Ворота коханій, все ж, не закривай!»,
В той час, як ще з літа я сам в цім дворі.
ГРУДЕНЬ 2016
ID:
763567
Рубрика: Поезія, Містика
дата надходження: 02.12.2017 18:03:46
© дата внесення змiн: 02.12.2017 18:25:13
автор: Avsian
Вкажіть причину вашої скарги
|
