Запитують:
— Чому в твоїх віршах лірики замало?
Сама про те міркувала — підмічено вдало.
Чому таке сіре, захмарене небо
І думки тяжкі, тягучі, хоч знаю, що треба,
сто доріг прокласти до сонця й радіти,
що випало у цей час в цій країні жити?
Хай тяжкі часи минають і в кожну хатину
повертаються надії на здійснення мрії.
Щоб душа жила щасливо, в гармонії з світом.
Справедливість панувала, як діди веліли:
— Бути вдячним Богам нашим й по совісті жити,
шанувати батьків своїх та добро творити.
Все це просто, зрозуміло, а чому ж так вийшло?
Скільки б’ємося за правду, а правди й не видно.
Корупцію боремо, а стає ще гірше,
реформи плануємо, а людям скрутніше.
Зараз проведуть пенсійну — заново обкрадуть.
Гучно ловлять злодіїв, тихо відпускають.
Потопаємо в поборах, грабіжних тарифах.
Пенсії на гривню збільшать — депутатські втричі.
Брешуть так, що й дітям смішно, обіцяють диво,
обіцянки-цяцянки стерлися як мило.
Так набридло вже про це, розповім про інше.
Серцю неспокійному — радощів побільше.
Повернусь до сонця, простягну долоні,
най зігріють мою душу промені шовкові.
Пролунають над землею малинові дзвони...
Не підвладні ще нікому всесвіту закони!
Справжні, непохитні цінності життєві,
ось такі прості, прийнятні і такі миттєві:
яке щастя просто жити (дякувати роду!)
і любов свою зустріти — вищу нагороду.
Доторкнутись, обійнятись, кохання пізнати,
Бажану таку дитинку в собі відчувати,
Слухати, плекати, з ніжністю чекати.
В тому така радість — слів не підібрати.
Зазирнути в очі рідні, за ручки тримати,
нахилитись над дитятком, пестити, співати
колискові пісні мудрі, як Всесвіт, як вічність,
як навесні в гаях наших соловей співає,
над рікою, над степами туман зависає.
Від краси тої земної серце завмирає...
Все це твоє — особисте! Це візьмеш до РАЮ!
2016 р.
Гарно, Танюшо! Наш світ,це-світ протилежностей, а ми в ньому, як листки у воді, куди течія понесе, туди й пливемо... Та дасть Бог припливемо до Миру...
