Мій дід — Кіндрат Микитович Дробот загинув у боях
біля с. Крупське Кіровоградської обл. у 1944 р.
В який бік світу зараз повернутись,
Схилити голову у смутку і журбі?
Поскаржитись кому, чи пожалітись,
Які слова проникливі знайти?
Крізь “зараз” і “тоді” роки й десятиліття
Зазначити спадковість поколінь,
Іконі Покрови нести свічки і квіти,
Молитись за життя, дітей і мир.
Знай, діду мій, що знову в нас біда,
Що плаче наша ненька Україна.
Обсіли вороги, як та орда,
Бридкіше всього б’ють із середини.
На звичай хижака, підступно так,
Всі світлі помисли заткала павутина.
Як розірвати те, а визволитись як?
У гарпій-олігархів — вся країна.
До печінок дістали пазурі.
Брехливі байки тхнуть гнилим болотом,
В нім водяться мара і водяні,
Старі злодії із новим приплодом.
Дідусю мій, у нас іде війна,
Ти знаєш добре, що це означає.
Кістлява в чорному вершить страшні жнива.
Колосся падає, йому числа немає.
Ми звикли до скупих, безжальних фраз,
Про обстріли і про загиблих кількість.
Скалічених вже скільки поміж нас!
Підранки всі, в кого є честь і совість.
В цей час у владі більшість упирів,
Нажили статки на війні і крові,
Без сорому стають під прапори,
Пусті й дрібні, як пузирі прозорі.
Що буде з Україною, скажи,
Як можна так сердешну не любити?
Закласти всіх людей за копійки,
На рідні землі ворогів впустити.
В сорок четвертому, в напружених боях,
Твій шлях німецька куля зупинила.
Там — чорна свастика була на прапорах,
А зараз — триколор з орлом Росії...
11.2016 р.
