Стоїть стара криниця, похилилась...
Блищить сльозами в глибині вода.
Між споришами стежка загубилась,
І постаріла вишня молода...
...Не так давно - усе було весняно!
Летіли білі пелюстки, мов сніг.
Криниця завжди прокидалась рано,
Стелила стежку полотном - до ніг.
Дзвеніли відра, хлюпала водиця,
Коромисло гойдалось на плечі!
Зі сходом сонця кожна молодиця
Смачний обід варила у печі.
Сміялись діти, птахи щебетали,
І промінь сонця - зайчиком в воді!
І втоми ми тоді не відчували,
Були душею й серцем молоді!
Чоловіки клепали сапи, коси,
Аж у криницю падала луна!
Вона ж збирала кришталеві роси,
Й пишалась, що така вона - одна!
- Беріть! черпайте - срібло і здоров"я!
Моя вода - холодна і смачна! -
Вона життя давала всім - з любов"ю!
Тепер мовчить - забута і сумна...
...Стоїть стара криниця, похилилась,
Кругом - життя, та все якесь - чуже...
Вона чекати дива вже втомилась,
Але надія - у воді! Невже?!.
Щиро дякую! Мабуть, що так... І джерело, як серце, з часом втомлюється битись. Але ж воно подарувало стільки сил і енергії, що житиме в спогадах довго!
Ви такі уважні! Звичайно, то механічна помилка! Виправляю! 
