Я прибираю. Тут мокро.
Сльози ж так швидко не сохнуть.
Плями недопрані, зібгані кінчики… Споко.
Лишається охнуть…
Тяжкі зітхання. Проте, а чи варто?
Мовчечки я прибираю.
Мокрі сліди передують навколішкам – карта?
Певно, до Раю?
Гадаю,
Хто ж тоді випере?
Хто прибере захарусту?
Вишкребу, вичищу, вимету все, все, все –
Хай по тобі буде пусто!
Хай ні крихтини не лишиться.
Зібгані кінчики. Й тільки.
Плечі здригаються, й так воно пишеться –
Ніби ніколи, й ніскільки.
