На Схід! На далеку, далеку
окраїну світу,
де рожевої сакури
вітер обтрушує цвіт,
звідки сонце
розпеченим диском
повзе до зеніту
де « Ман-йо-сю»
ще й досі вражає
неоновий світ.
О, Ямато, Ямато!
Про тебе
мені і не знати?
Про твої ікебани
і « Хонди»?
Вони на устах!
Та мене по-другому
гойдала
усміхнена мати
і полиновим духом
стелилося літо
в розлогих степах.
О, Ямато, Ямато! Скажи
ну що з мене взяти?
Хто у нас тут цитує
і любить писати
вірші?
Та чому
твої танка сумні
так приємно
читати
і чому залишають вони
такий слід у душі ?
О, Ямато, Ямато! Скажи
чи до тебе приїду?
Хоч не сплю
до обіду і рано
уже на ногах,
та у нас
від поезії вже
не лишилося й сліду,
і шляхи
потонули давно
у глибоких снігах.
Та, однак,
я з тобою щоранку
привітно вітаюсь.
І на схід
удивляюсь,
шукаючи сонячний слід,
і в поезії східній
коли-не -коли,
а ховаюсь,
як занадто уже
допече
цей нелагідний
світ.