Сказка о черном кольце
1
Мне от бабушки-татарки
Были редкостью подарки;
И зачем я крещена,
Горько гневалась она.
А пред смертью подобрела
И впервые пожалела,
И вздохнула: «Ах, года!
Вот и внучка молода».
И, простивши нрав мой вздорный,
Завещала перстень черный.
Так сказала: «Он по ней,
С ним ей будет веселей».
2
Я друзьям моим сказала:
«Горя много, счастья мало», —
И ушла, закрыв лицо;
Потеряла я кольцо.
И друзья мои сказали:
«Мы кольцо везде искали,
Возле моря на песке
И меж сосен на лужке».
И, догнав меня в аллее,
Тот, кто был других смелее,
Уговаривал меня
Подождать до склона дня.
Я совету удивилась
И на друга рассердилась,
Что глаза его нежны:
«И на что вы мне нужны?
Только можете смеяться,
Друг пред другом похваляться
Да цветы сюда носить».
Всем велела уходить.
3
И, придя в свою светлицу,
Застонала хищной птицей,
Повалилась на кровать
Сотый раз припоминать:
Как за ужином сидела,
В очи темные глядела,
Как не ела, не пила
У дубового стола,
Как под скатертью узорной
Протянула перстень черный,
Как взглянул в мое лицо,
Встал и вышел на крыльцо.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не придут ко мне с находкой!
Далеко над быстрой лодкой
Заалели небеса,
Забелели паруса.
Казка про чорне кільце
1
Від бабусі-татарки так рідко
Подарунки бували мені.
І навіщо хрещена? Гірко
Вона гнівалась часто тоді.
Перед смертю добрішою стала,
Жалкувала уперше вона:
«Ой, роки»,—і зітхнувши, сказала, —
«Ось й онучка уже молода».
Мій безглуздий пробачивши норов,
Чорний перстень у спадок дала.
Так сказала: « Для неї він. Й знову
Веселішою буде вона».
2
Тихо друзям моїм я сказала:
«Горе всюди, а щастя мало».
Геть пішла я, закривши лице —
Загубила я чорне кільце.
І промовили друзі мої:
«Скрізь шукали той перстень всі ми.
Біля моря на жовтім піску
Й поміж соснами, там, на лужку».
Щоб догнати, алеєю біг
Сміливіший із друзів усіх,
Умовляв , почекала щоб я
Зовсім трішечки, до схилу дня.
Здивувалась пораді його
Й розсердилась на друга свого
Лиш за те — ніжні очі які!:
«Ви для чого потрібні мені?
Тільки й можете що насміхатись,
Та й ще в колі своїм нахвалятись
І носити ще квіти сюди».
Всім веліли геть звідси іти.
3
І в світлицю прийшовши свою,
Птахом хижим від болю стогну.
Й повалилась на ліжко своє
В сотий раз згадати усе:
Як вечерю я всю просиділа,
В темні очі дивилася сміло.
Як не їла і, як не пила
Коло темного з дубу стола.
Під настільник візерунковий
Простягнула йому перстень чорний.
Як він глянув в обличчя моє,
Встав і вийшов без слів на крильце.
………………………………..
Не прийдуть, бо не знайдуть вже, ні!
Над швидким же човном в далині
Червоніють небеса
І біліють паруса
ID:
704963
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 05.12.2016 23:57:07
© дата внесення змiн: 06.12.2016 23:11:50
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
яке там видалити, Олю? 
