«Л.Ю.Б.Л.Ю», - сиджу в бібліотеці і мовчки видряпую літери на одному з столів. Вони зливаються в одне незвичайне і чудернацьке для мене слівце, а потім починають кружляти навколо, як метелики. Дивлюсь за їхнім чуттєвим танцем і не помічаю, як з очей починають падати крихітні краплини сліз. Я миттю витираю їх долонею та втуплююсь у черговий техно – трилер, аби не переповнювати розум ліричними думками. Не варто. Та й навіщо? Кому це потрібно? Нікому… Окрім мене. Останнім часом взагалі почала ставити під сумнів те, що хтось може по-справжньому любити мене. Зачекайте, про що це я? Хіба можна любити якось інакше? Любов або є, або її немає взагалі. Тому я намагаюсь стерти напис, замалювати його кульковою ручкою. На поверхні стола залишились лише дві літери «Л.Ю.». Ще трішки… Та раптом це кляте слово якимось чудернацьким чином відновлюється, регенерується. Цього не може бути, напевно, я марю! Звісно, у мене, ймовірно, жар, а це значить, що варто одягатись і йти додому. Там переодягнусь, вип’ю повну склянку «Фармацитрону» і ляжу спати.
Я закриваю книгу і підходжу до бібліотекаря, яка мило посміхається та просить зайти ще. «Обов’язково», - відповідаю я та мовчки виходжу із читальної зали. Ось і все. Тепер мені залишається спуститися сходами на перший поверх та покинути будівлю бібліотеки. Шлях додому займе хвилин сім, а тому мені скоро полегшає. Починаю спускатись донизу, як розумію, що спустилась уже на рівнів зо два нижче потрібного . Дивно, будівля - двоповерхова. Щось тут не те. Я пришвидшую хід та намагаюсь дивитись тільки під ноги. Та сходи спускаються все нижче і нижче. Врешті, коли я відчула втому в ногах, побачила, що потрапила в величезну залу, посередині якої стояв ринг. Біля рингу я побачила усміхненого чоловіка, який помахав мені рукою. Підійшовши до нього, почала пильно оглядати залу. Дивно, але я зовсім не злякалась. Це була звична кімната для проведення боїв. Ринг був синього кольору, а чоловік, ймовірно, мав виконувати роль судді. Легка щетина вкривала обличчя незнайомця, а очі… Очі так нагадували мені того, кого я так палко люблю, і який, на жаль, не кохає мене.
Раптом ліворуч від себе я почула шалене і гучне тупотіння. Обернувшись, помітила, що всі сидіння для глядачів зайняті дітьми, які тримають в руках величезні літери. Та найдивнішим було те, що ці букви утворювали міріади одного і того ж слова…. «Чорт, та це ж те, видряпане мною, слово….ЛЮБЛЮ…. Що, в біса, відбувається?», - скрикую я і зі всієї сили б’ю незнайомця в груди. Чоловік ніяк не відреагував, лише вказав рукою на ринг і промовив:
- Це твоя свідомість, моя дівчинко!
- Що? Свідомість? Що за нісенітниця? Яка я вам дівчинка? Відпустіть мене, і я піду додому!
- Ти сама себе утримуєш тут. Довго ще будеш втікати від своїх почуттів?
- Я ні від чого не втікаю, просто немає сенсу кохати його…Вірніше, сенс є, але взаємності немає. Він не кохає мене!
- Ти ж не знаєш цього достеменно. Краще запитай його про це і тобі стане легше.
- Які ж ми розумні…. Запитай… Та не можу, він ігнорує мене, уникає відповідей, практично не телефонує!
- Можливо, ти перебільшуєш…. Давай так, я допоможу тобі звільнитися від цих страждань, але за однієї умови. Зараз ти вступиш у бій з ЛЮБОВ’Ю. Переможеш – відпущу тебе додому, а ні, то кохатимеш його вічно. Домовились? Готова ризикнути?
- Якщо мені стане легше, тоді - так.
- Ще одна маленька деталь…. Якщо ти переможеш, то більше ніколи не зможеш кохати. Справа в тім, що кохання приходить лише раз. Якщо ти зараз знищиш його, більше ніколи не зможеш віднайти.
- Та я і не хочу! Все! Я готова. Кличте ту свою любов….
Чоловік лукаво всміхнувся та щосили гупнув ногою. На ринг вийшло хлоп’я в боксерських рукавицях. Я дивилась в його очі і просто тонула. Цей колір… Колір вранішньої кави. Такі очі були лише в Нього…. Та й взагалі хлопчик був зменшеною копією Володаря Мого Серця. А тому я просто не могла вдарити його чи якось скалічити. Мене скував страх, дивний холод поринув із сонячного сплетіння по всьому тілу. Господи, як же я Люблю його… Ця любов живить мене, не дає впасти і погаснути як промінь вечірнього сонця. Невже я так просто відмовлюсь від кохання… З іншого боку, воно приносить мені лише біль. Мій любий Сяйвик не відповідає мені взаємністю і ніяк не виявляє себе. Я ж, навпаки, надміру переповнена почуттями.
Хлопчик посміхнувся мені та щось сказав, проте я не почула ні слова. Тоді я підійшла до нього та впала на коліна. Сльози рікою полились з очей. За мить я відчула, як хлоп’я щосили вдарило мене десь в область скроні. Я відчула нестерпний біль, а за мить – зомліла. До мене доносились якісь аплодисменти та суворий голос чоловіка, який говорив: «Бій закінчено! Дівчино, ти програла!».
…. Зовсім не пам’ятаю, як прокинулась і як опинилась вдома. В глибині душі розуміла, що я не скалічила кохання, а значить любитиму його вічно. Коли врешті вирішила переодягтись, помітила дивний знак в області серця. На тілі були витаврувані дві особливі літери. Л.Ю.
ID:
702498
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.11.2016 22:57:39
© дата внесення змiн: 23.11.2016 22:57:39
автор: Sindicate
Вкажіть причину вашої скарги
|
