Кажуть давно то було:
-Люди таку пшеницю мали,
Що від верху, аж до землі,
Колоски жовті, зерна мали.
Та як в людей завжди буває,
Не шанує кожний то, що має.
Перестали хліб вони шанувати,
Ногами недоїдки топтати.
Довго Бог на то дивився,
Аж поки не розсердився.
Тут буря грозова вмить настала,
І блискавка по полях загуляла.
Усі хлібні поля ущент спалила.
Тільки невеликий колосочок,
Що в руці Бога був, залишила.
Побачив кіт із собакою,
Що біда велика настала.
І почали вони Бога благати,
Пшеницю, що залишилась в руці,
Їм її на прожиття віддати.
Бо, хліб вони зажди шанували,
Що їм давали, до крихти з'їдали.
Змилосердився Бог, кулак розжав,
І пшеницю собаці і коту віддав.
Тому колосок тільки на верху
Трохи зерна пшеничного має.
Та що кожний з нас тепер,
Хліб собаки і кота споживає.
Цікаво!!! 
