-Десята година? Так, мамо, вже вимикаю світло.
Ну а що? Я вже великий. 10 років. Хіба не видно?
Клац. Ого... Не оглядаючись біжу під ковдру.
Я звісно сміливий, але... також не бовдур.
Тут я в безпеці, та правило №1-головне заховати ноги
Від тварюк, що під ліжком живуть та чортів дворогих.
Не спиться. Вилажу з "барлоги" і оглядаю кімнату;
Щось тут дивне коїться. Я сміливий! Я не буду кричати.
Звідусіль зиркають чиїсь злі і величезні очі,
Які тільки чекають коли я засну - смерті хочуть.
Я знаю, що це вони вбили мого чорного кота.
Ось вже його чорна кров стіка по стінах мов вода
І вимальовує повільно шість, шість, шість.
В кімнаті затаївсь й чекає непроханий гість.
Чути звуки, наче хтось волочить залізні кайдани
І як самурай точить свою зброю-катану.
Ось суне стілець по паркеті із пронизливим скрипом,
Так що очі лізуть на лоба, а волосся сивіє і стає дибом.
О ні... Вже чиїсь кістляві пальці прибирають те саме волосся,
Та переконую себе, що все це не правда, що все це здалося.
Остання крапля - хрест перевернувся в кімнаті.
Ну все. Я кричу, доки сам не вишу на розп'ятті.
Клац. Все пропало. І спокійно вже сплю я у ліжку.
Я звісно великий, та дайте побути маленьким ще трішки.
