Між нашу одність струменить життя ріка,
нас розділяє й ширшає щомиті:
літак несеться у густій блакиті, -
ти зором проводжаєш літака;
а завтрє - юнок плечі непокриті
із неї зринуть;
Амазонку з себе вдасть
позавтру і узве далеким краєм…
Страхуючи, я линву попускаю,
Всі двері - навстіж...
…може …відкілясь…
І вчуся-вчусь не надто долю клясти.
Переспів твору пані Вікторії Роше. Оригінал: https://sites.google.com/site/victoriaroshe/synu/-32
