Бабине літо промайнуло, немов тінь, яку залишило наостанок літо. А тіні завжди зникають непомітно, ніби не хочуть докучати чи чимось заважати. Остання ніч бабиного літа була тепла, лагідна, затишна. Розлита навколо тиша, обгортала сонне місто дбайливо і ніжно. Повний місяць дивився замислено на землю,дивуючись казці, яку намалювало бабине літо. Фарби були золотаво-багряних відтінків. На городах із попелищ, в яких палили бадилля, тягнувся вверх ледве помітний, майже прозорий димок. Його запах був особливий, ексклюзивний, він змішувався з іншими запахами осені і придавав їм ледь помітної гіркоти. Цей запах Григорівна любила з дитинства, впродовж всього довгого, різнокольорового життя.
Вона сиділа біля відчиненого вікна, вдивляючись в ніч, ніби хотіла видивитися щось давно загублене в минулому чи втрачене в сьогоденні. Цього літа Григорівні виповнилось вісімдесят один рік. Безсоння давно прижилося в її хаті. А з тієї хвилини, коли несподівано, десять років тому, помер її чоловік, воно стало надто надокучливим і болісним. Хата була велика, простора, але здавалася пусткою. Вдень Григорівна була ввесь час чимось зайнята, відволікаючись від самотності та важких, надоїдливих роздумів. Ось і сьогодні, зайшовши в хату пізно ввечері, вона й не лягала в ліжко, а відчинила вікно і… поринула в минуле, хвилі якого то підіймалися, то затихали.
Дитячі, довоєнні, роки хоча й були нелегкими, але завжди згадувалися, як найщасливіші і найяскравіші. Війна приходила в спогадах і снах в сльозах, з незабутими почуттями страху і відчаю. Батько і старший брат Василь так і не діждалися Перемоги, їхні могили загубилися назавжди на далекій чужині. І, щоб не відбувалося в житті, все одно до людини приходить перше кохання, перша гірка зрада, перше болісне розчарування. Кохання прийшло до Валі, Григорівни, не раптово, а якось тихо, без зайвих емоцій. Івана вона знала давно, з дитинства і, коли він освідчився їй в коханні, прийняла це спокійно. І заміж пішла за нього, бо й не могла подумати, що може бути інакше. Прожили вони недовго, трошечки більше року, а потім без зайвих слів розішлися, ніби між ними ніколи й не було нічого схожого на кохання. Через три роки Валя закохалася без тями, як нерозумне дівчисько, хоча їй було вже двадцять чотири роки. Олексій їй сподобався зразу. Вони працювали на одній шахті, але зустрічалися рідко, бо працювали в різних змінах. Коротких зустрічей Валі було достатньо, щоб закохатися. Пройшло півроку і тільки тоді Олексій запросив Валю на перше поба-чення. З Олексієм життя склалося добре, через рік народилася донечка Тетянка. Більше дітей Бог їм не дав. Донечку вони виховували в безмежній любові, виконували всілякі забаганки і примхи. Тільки одна подія в їхньому житті затьмарювала спогади про її дитинство. Коли Тетянці виповнилося три місяці, Валя вимушена була виходити на роботу. Для донечки прийшлося шукати няньку. Знайшли швиденько, вона вміло поводилася з дівчинкою, виконувала ретельно свої обов’язки. Але так вона вела себе тільки один тиждень. Так вийшло, що одного разу Валя прийшла з роботи додому раніше і була не здивована, а шокована побаченим. В хаті був гармидер, донечка криком кричала, а нянька – п’яна, з цигаркою в роті сиділа за столом з незнайомим чоловіком. Валя взяла Тетянку на руки, замінила мокрі пелюшки, погодувала, приспала і положила в колисочку. А няня навіть не помітила господині, так була зайнята своїм товаришем по чарці. На другий день Валя пішла на роботу з донечкою і написала заяву про звільнення. З того часу їхня родина жила без особливих змін, чи неприємностей. Коли Тетянці виповнився рік, Валя пішла на нову роботу. Через деякий час був побудований високий, просторий будинок.
Все було добре, але ніхто не знав, якими були справжні відносини між чоловіком і жінкою. Валя з кожним днем більше і більше змінювалася, їй в Олексійові щось та й не подобалося: не так зробив, не так сказав, не так одягнувся і таке інше. Їй хотілося, щоб чоловік під-чинявся і робив тільки так, як скаже вона. Але найбільш нерозумілими були її ревнощі до відношень Олексія і донечки. А вони дійсно були дуже довірливі і теплі. Тетянка татові розповідала все, навіть те, що повинна знати тільки мама. Вона підсвідомо відчувала мамині ревнощі і сама все далі від неї віддалялася. Валя, як і завжди, діставала, бо було дуже в той час з цим скрутно, для донечки найкращі іграшки, одяг, золоті прикраси. Але вона це робила більше для себе, щоб родичі і знайомі бачили, як вона любить свою дитину, робить для неї все. Вона збирала для Тетянки багате придане: килими, білизну, рушники, посуд. Збирала гроші на майбутній будинок для донечки. Коли Тетянці виповнилося чотирнадцять, вона вже ні від кого не ховала свого зневаження до матері. Батько їй робив зауваження, але вона на них не звертала уваги. Обіймала батька, цілувала і шепотіла: « Вона на це заслужила».
Весілля Тетянці справили багате,широке, гучне. Приданого хватило б на три нареченої. Здавалося, що Григорівна віддала донечці все до останньої копійчини, рушника, ложки-тарілки. Весілля гуляли майже тиждень. Тетянка з чоловіком, Миколою, поїхали жити до Харкова. В них народилося два хлопчика. Григорівна чи Леонід кожної неділі везли до Харкова непідйомні сумки з продуктами. А донечка так й не змогла ні на крок приблизитися до матері. І в один з приїздів, Григорівна, не витримала й запитала: «Тетянко, доня, чому ти так відносишся до мене?». Відповідь вразила, як раптовий удар блискавки: «Це ти залишила мене на п’яну няньку і пішла спокійно на роботу. Мені давно, дванадцять років тому, розказала про це бабуся Варя, твоя мама». Григорівна, мов заніміла, дивилася на дочку і плакала. Через де-який час вона змогла їй прошепотіти: «Я ж не знала, що вона така. Нічого ж не трапилося, донечко. Нічого…». Тетяна тільки всміхнулася, махнула рукою і вийшла з кімнати. Григорівна вслід тихо-тихо, майже нечутно, сказала: «Донечко, тебе колись Бог покарає». Пройшло небагато часу і Тетяна втратила роботу, а потім і її чоловік. Вони переїхали жити в рідне місто Тетяни. Її батьки подарували великий, затишний будинок. Тепер Григорівна жила на одній вулиці з донькою, тільки в різних кінцях. Бачились вони дуже рідко, рідше чим тоді, коли дончина сім’я жила в Харкові. Зять приходив з онуками часто, допомогав чи просто так, провідати. А Тетяна раптом почала важко хворіти. Все частіше вона лежала в лікарні, ніякі ліки їй не допомагали. Григорівна жила все бідніше, бо майже вся пенсія йшла на ліки для Тетянки або онукам, які дуже любили бабусю Валю.
Десять років тому не стало Леоніда. Раптовий серцевий напад, швидка не встигла з допомогою. Тетяна прийшла на рідне і майже чуже подвір’я, щоб попрощатися з батьком. Нахилившись до труни, кивнувши в сторону матері, крізь сльози промовила : « А до неї - не прийду». Ці слова хтось з «добрих» сусідів переказав Григорівні. Залишившись, після поминального обіду сама, вона ходила пустими кімнатами з однією думкою в голові: «Невже й правда донечка не прийде на мої похорони?» Тетяна приходила за десять років до матері три рази, на помини батька: дев’ять і сорок днів, і через рік.
На сході небо почало світлішати, по небокраю світанок розливав ніжне рожеве світло ранкової зорі. Григорівна так і не знайшла відповіді на своє запитання: «Чому так склалося?». А ще раз-по- раз з’являлася думка про те, що це вона наврочила страшну хворобу до-нечці, бо не можна було матері бажати кари рідній дитині. Материнське прокляття виявилося сильнішим від материнської любові.
ID:
689024
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.09.2016 00:27:00
© дата внесення змiн: 16.09.2016 20:58:03
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
