І у вісні мені болить
Душа бо проклята не спить!
Все кличе Пугач на могилі,
Над Суботовим– хмарок хвилі,
Горять, як місячна печать,
Пороги - здалека мовчать.
Мовчать … закуті навіки, в кай-дан-ки.
Озвіться Де Ви, Козаки?
Співає вітер колискову.
Шепоче тихую розмову із степом,
А той- у рай все споглядає
Та про кохання в тихім гаї, замріявсь.
Ой, ті вечірнії вогні…
Так хочеться додому знову,
Завести як колись розмову,
Забутись, горе пропивать
До ранку гучно танцювать,
Та від кохання пропадати
Ще й правду серцю - сповідати .
Та все минуло. Лиш із небом ,
З зірками друже, розмовляй.
Піду собі вже краще в Темний гай!
Та що це? Гай той знищено, розп’ято!
Які ж були отут дуби!
А там –стояла рідна хата.
Де хтось чекав, не без журби.
Ще, там -озера, млин між ними,-
Усе вже висохле стоїть!
І журно тягнеться розмова.
Що ж Бог?
«-На сповіді –мовчить!»
Нема бо що йому казати!
Палати всюди, золоті.
Кому ж потрібна тая біла Хата?
Кому нужі Дуби Святі?
Де ділось все? За що ці муки?
Та й Битви - для цього були?
З Землі, між кості козаченків,
Квітки криваві проросли…
А мати… стара наша мати…
Чи душу за ярмо рвала?
Та Гай вже їй не відповість
Вже й віра, як той лист, згнила.
Бо не розпродане - розп’ято…
Ту нашу землю, тую хату…
Якої ріднеє тепло, в серцях
Нескорених жило. -
Вже підпалили і зганьбили
І правду в серцях отруїли.
Грошів'я душі поглинає,
Наш Рай туманом присипає:
Усе рідне, що в нас буяло.
Провладне кодло зіпсувало!
Та ще псує.
Якби чий син зустрівся в гаї…
Душа б промовила «Іди:
Сідлай коня, шукай де воля.
Та й Правду з нею приведи!
Шляхи твої десь там, де зорі
Там Славонька тебе знайде.
І серце мужнє обіде, нещиру дружбу, недобру долю.
І нам Всевишній поверне з мечем і світлом
Щастя й Волю.
Та чи почує Син про те….