***
Ці верби над озером сплять
і не чують
того, що зима дала хабара весні,
аби триматися ще місяць,
ані того, що крила птахів просякли кислотними
снігами,
а риби в озері навипередки вигукують:
«Марнота марнот – геть усе марнота!»
ані того, що у тому озері вкоротив собі віку чоловік,
котрий не навчився любити…
Бо вони – старі досвідчені верби – спокійно спатимуть,
щоб прокинутись у призначену днину:
коли дівчата білолиці вийдуть до озера
синьооких пролісків шукати.
Зазеленіють тоді. І пустять цвіт.
І чекатимуть того,
хто заплете вологе їх волосся
у коси золоті.