|
Колись давно, в 15-тім столітті,
Коли не було ні мобільних, ні машин,
Коли ходили бідняки в лахмітті,
Коли було багато гільйотин.
Тоді жили і королі, і принци.
А при дворі були розкішнії бали,
І танцювали сальтарелло і морилки,
І ніби так щасливо всі жили…
Аж тут на трон зійшов лихий Ослод
І взявся королівством керувати….
Він катував і убивав народ,
Засуджуючи всіх підряд до страти.
Ремісників він обкладав податками,
І на вогні палив рудих дівчат…
Він жив лиш хабарами і завдатками,
Утримував бандитів і пірат.
Усі боялись Ослода: батьки і діти,
Старі та молоді, і юнки, й юнаки.
Не знали, як їм далі жити,
Куди втекти щоб смерті вникнути?
Аж блиснув промінець надії…
Коли з’явивсь малесенький скрипаль..
Серця усіх заполонили мрії,
Що він із трону скине короля.
Йому було всього 12 рочків.
Він – син самотнього вдівця.
У нього був тоненький голосочок,
Як у майстерного співця.
Побачив його Ослод на базарі…
І захотів, щоб він йому зіграв.
«Для чого ж грати цим злидарям?
Ти краще б для еліти грав!».
Скрипаль заграв сумну мелодію
І ще й трагічну пісню заспівав
Про те, як буцімто добродій
Задля добра людей закатував.
Усі навколо гіркі сльози лили
І колихались вліво-вправо в такт.
Усі навколо зразу зрозуміли,
Про кого цей юнак співає так.
Та залунали радісні куплети
Про волю, мрії й краще майбуття.
Вони вселили у серцях надію
На добре, світле, радісне життя.
Та пісня ця, наївна і мрійлива,
Не розтопила серце крижане..
Вона спинити ворога не в силі…
Бо смерть однаково наздожене…
Розгнівався король на такий спів
І вирішив малого проучити
Отак, як тільки він лише умів –
Невинне серце наскрізь простромити.
Він взяв у руки меч та замахнувся.
Не встигли люди хлопця врятувати.
За те, що він співав таке й не схаменувся,
Миттєва смерть – така його розплата.
Кров бризнула, заливши все довкола,
Король стояв ж і люто посміхався!
Він думав: всі злякаються і утечуть навколо,
Та зараз він серйозно помилявся.
Бо хлопець цей був символом народу.
Усі його пісні – про будні дні,
Про свята, про людей та про природу.
Вони були веселі та сумні.
Із ними вояки йшли на війну,
З піснями цими в полі працювали.
У них співали, як було у давнину,
Пісні народу радість дарували!
Але тепер їх автора не стало…
Затих тоненький юний голосок..
Та серед його пісень чимало
Іще співатиме й співатиме народ.
За вчинок цей ти, Ослоде, заплатиш
Сповна. Ти перейшов межу!
Своє життя за це ти втратиш!
І не сховаєшся тепер в вежУ!
І спалахнули раптом смолоскипи…
Народ повстав! Тікай, королю, геть!
Не хочемо ми більше це терпіти!
Нехай й твоя до тебе прийде смерть!
І крикнув Ослод: «Охороно!
Убити зрадників! До бою! Захистіть!
Не дайте їм порушити закони!
В живих нікого ви не залишіть!»
Та охорона слухатись не захотіла!
І Ослода на страту повели.
А люди їм бадьорливо свистіли
і разом з ними на страту пішли.
І відрубали голову королю…
І знов усі щасливо зажили,
Та не забули швидко того болю,
Який вони уже пережили.
А скрипалю великий пам’ятник зробили,
Який нагадував про ті роки.
І кожен день до нього квіти приносили,
Співали пІсні та плели вінки.
І зараз нам потрібно возвелителя,
Через якого би повстали люди.
Народ Вкраїни жде теж на спасителя,
Який позбавить від тої облуди.
Промовить він слова, й народ повстане
І скине ворогів із влади геть.
І в Україні щастя знов настане,
А зло й брехня будуть розбиті вщент.
ID:
644948
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 18.02.2016 16:27:03
© дата внесення змiн: 18.02.2016 16:27:03
автор: Кава з молоком
Вкажіть причину вашої скарги
|