«ЧЕЧЕНСЬКА МАТИ».
Чеченська мати з немовлям в руках,
Поміж колон із мармуру в метро,
Із болем і зневірою в очах
Стояла із дитям немов тавро.
16 літ так мало їй іще,
Та втратила давно вже віру в бога.
Тоненькі ручки, вицвіле лице,
І лише очі з чорним блиском злого.
Та й де б взялась та ніжність у очах,
Коли з дитинства в біженцях блукала,
Згвалтована, зневірена душа,
Що кілька раз під кулями вмирала.
Батьки давно в бойовиках між гір
Свою Ічкерію державну захищали,
За волю бились, наче лютий звір,
Із вірою у серці помирали.
В 12 літ лишилась в однині
Із хати вигнана, осміяна дитина…
Вона хотіла вмерти по зимі,
Немов шевченківська «Лілея» попід тином.
А потім насміявся той палач-
Її вагітну виштурхавши в cпину,
Бо що йому чеченки ції плач,
Й його ще не народжена дитина.
Вона хотіла кинуть це дитя,
Нехай прийме за гріх батьківський муки,
Та воно плакало й вернулась з каяттям,
Із жалем знов взяла його на руки.
І присяглася: вирощу й навчу,
Як тих загарбників, тих нелюдів вбивати.
Можливо син і батькові помстить,
За те, що у жебрачки пішла мати.
Хто у Шевченка «Сон» колись читав,
Той сни ції чеченки відгадає,
Як син її Іван, чи може Савл
Багатим, дужим й гарним виростає…
Та це ще буде… Мрія, а чи сон,
А поки що реальність є голодна-
Собі й йому просить в метро шматок,
Свою біду відкривши принародно.
Хтось кине погляд злий, презирство, вдар,
А хтось мідяк і слово дошкульніше:
Чого сидиш, здорова, молода, ?
Іди працюй і нам лапшу не вішай!»
Вона б пішла та з ким лишить дитя?-
У світі мертвих і батьки й бабусі.
В садок платить нема чим до пуття,
Й зректись дитяти не в чеченки дусі.
Нема житла - склепіння і вокзал,
А син хворіє в холоді і бруді.
Вона лиш колискову заспіва,
Й не зна, чи завтра жити іще буде.
Тому стоїть і руки простяга .
Хтось кинув: «На панель йди, чорномаза!»
Своїй доньці цього б він не бажав,-
Жебрачці ж плюнуть вдушу – не образа.
Отак й живе, поклавши до труни
Всі мрії, що з дитинства так плекала.
Колись вона у білому вбранні
Із квітами принцесою кружляла.
А рідний батько гордо говорив:
«З такою вродою буть зіркою екрану!»
За що ж ти, доленько, дала все це убить,
Що зорі-очі стали наче рана.
Вона не просить ними, не блага,
Бо сльози висохли на віях цих пухнатих,
Лише до помсти в серці є жага,
Й гірка любов до рідного дитяти.
Хтось каже «Мир!»… Для неї ще війна:
Ніхто їй не віддав батьків і хату,
Й не повернув на землю, де б вона
Могла у щасті це життя кохати.
Де б вона виростила 7 своїх синів,
Бо доля жінки й щастя - в її дітях,
А замість цього жебра між снігів,
Й не знає, доки буде животіти.
У світі чомусь мало доброти,
Й жебрацтво виклика роздратування.
Якщо байдуже знову пройдеш ти –
Побільша на одне розчарування.
Я не здивуюсь завтра, чи колись,
Що вона вб’є себе і сотню інших:
Від тероризму ми ще не зреклись,
А в помсті жереб можна витягти найгірший.
Вона нещасть Вам не простить, о ні!
За те, що їй прийшлось жебракувати.
Вона ще й досі в проклятій війні,
Як докір людству ця чеченська мати.
ID:
621098
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 14.11.2015 22:59:30
© дата внесення змiн: 14.11.2015 22:59:30
автор: Oxana Levina
Вкажіть причину вашої скарги
|
