ЧЕЧЕНСЬКА МАТИ

 «ЧЕЧЕНСЬКА  МАТИ».

Чеченська  мати  з  немовлям  в  руках,
Поміж  колон  із  мармуру  в  метро,
Із  болем  і  зневірою  в  очах
Стояла  із  дитям  немов  тавро.
16  літ  так  мало  їй  іще,
Та  втратила  давно  вже  віру  в  бога.
Тоненькі  ручки,  вицвіле  лице,
І  лише  очі  з  чорним  блиском  злого.

Та  й    де  б  взялась  та  ніжність  у  очах,
Коли  з  дитинства  в  біженцях  блукала,
Згвалтована,  зневірена  душа,
Що  кілька  раз  під  кулями  вмирала.

Батьки  давно  в  бойовиках  між  гір
Свою  Ічкерію  державну  захищали,
За  волю  бились,  наче  лютий  звір,
Із  вірою  у  серці  помирали.

В  12  літ  лишилась  в  однині
Із  хати  вигнана,  осміяна  дитина…
Вона  хотіла  вмерти  по  зимі,
Немов  шевченківська  «Лілея»  попід  тином.

А  потім  насміявся  той  палач-
Її  вагітну  виштурхавши  в  cпину,
Бо  що  йому  чеченки  ції  плач,
Й  його  ще  не  народжена  дитина.

Вона  хотіла  кинуть  це  дитя,
Нехай  прийме  за  гріх  батьківський  муки,
Та  воно  плакало  й  вернулась  з  каяттям,
Із  жалем  знов  взяла  його  на  руки.

І  присяглася:  вирощу  й  навчу,
Як  тих  загарбників,  тих  нелюдів  вбивати.
Можливо  син  і  батькові  помстить,
За  те,  що  у  жебрачки  пішла  мати.

Хто  у  Шевченка  «Сон»  колись  читав,
Той  сни  ції  чеченки  відгадає,
Як  син  її  Іван,  чи  може  Савл
Багатим,  дужим  й  гарним  виростає…

Та  це  ще  буде…  Мрія,  а  чи  сон,
А  поки  що  реальність  є  голодна-
Собі  й  йому  просить  в  метро  шматок,
Свою  біду  відкривши  принародно.

Хтось  кине  погляд  злий,  презирство,  вдар,
А  хтось  мідяк  і  слово  дошкульніше:
Чого  сидиш,  здорова,  молода,  ?
Іди  працюй  і  нам  лапшу  не  вішай!»

Вона  б  пішла  та  з  ким  лишить  дитя?-
У  світі  мертвих  і  батьки  й  бабусі.
В  садок  платить  нема  чим  до  пуття,
Й  зректись  дитяти  не  в  чеченки  дусі.

Нема  житла  -  склепіння  і  вокзал,
А  син  хворіє  в  холоді  і  бруді.
Вона    лиш  колискову  заспіва,
Й  не  зна,  чи  завтра  жити  іще  буде.

Тому  стоїть  і  руки  простяга  .
Хтось  кинув:  «На  панель  йди,  чорномаза!»
Своїй  доньці  цього  б  він  не  бажав,-
Жебрачці  ж  плюнуть  вдушу  –  не  образа.

Отак  й  живе,  поклавши  до  труни
Всі  мрії,  що  з  дитинства  так  плекала.
Колись  вона  у  білому  вбранні
Із  квітами  принцесою  кружляла.

А  рідний  батько  гордо  говорив:
«З  такою  вродою  буть  зіркою  екрану!»
За  що  ж  ти,  доленько,  дала  все  це  убить,
Що  зорі-очі  стали  наче  рана.

Вона  не  просить  ними,  не  блага,
Бо  сльози  висохли  на  віях  цих  пухнатих,
Лише  до  помсти  в  серці  є  жага,
Й  гірка  любов  до  рідного  дитяти.

Хтось  каже  «Мир!»…  Для  неї    ще  війна:
Ніхто  їй  не  віддав  батьків  і  хату,
Й  не  повернув  на  землю,  де  б  вона  
Могла  у  щасті  це  життя  кохати.

Де  б  вона  виростила  7  своїх  синів,
Бо  доля  жінки  й  щастя  -  в  її  дітях,
А  замість  цього  жебра  між  снігів,
Й  не  знає,  доки  буде  животіти.

У  світі  чомусь  мало  доброти,
Й  жебрацтво  виклика  роздратування.
Якщо  байдуже  знову  пройдеш  ти  –
Побільша  на  одне  розчарування.

Я  не  здивуюсь  завтра,  чи  колись,
Що  вона  вб’є  себе  і  сотню  інших:
Від  тероризму  ми  ще  не  зреклись,
А  в  помсті  жереб  можна  витягти  найгірший.

Вона  нещасть  Вам  не  простить,  о  ні!
За  те,  що  їй  прийшлось  жебракувати.
Вона  ще  й  досі  в  проклятій  війні,
Як  докір  людству  ця  чеченська  мати.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621098
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 14.11.2015
автор: Oxana Levina