Уроки скінчилися, вийшла погрітися під осіннє ніжне сонечко. На екрані пропущений виклик.
Від нього війнуло вологим снігом і людьми у відсирілих прокопчених куртках під міністерством МВС. Мітинг під прохідною, ручки з дверей зняті, людей-гучномовців-транспорантів меншає, аж поки не залишається кілька впертих осіб: пара журналістів, депутат Дерев'янко та я. Ми дзвонимо, смикаємо, стукаємо у двері то прохідної, то приймальні. За затемненим склом навіть не дивляться в наш бік. Добираєш слів. Недобираєш слів. Врешті впертість перемагає. Кабінет, пикаті погони щось теревенять на наше прохання прийняти списки зниклих безвісти. Чи ні, то був не зимовий вечір, а яскравий сонячний передвесняний день. Не один день.
Крига скресла, вітер теплішав, проте гусяча шкіра піднімала волосся сторчма. Гниле листя веретами вкривало пухкий ґрунт, вздовж берегів стояла сіра потомлена крига. Починався березень.
Ми йшли з шомполами, пакетами, лопатами. Штрикали у землю. Дядько-копач ям набирав грудку землі і нюхав її як кіт. Ні, казав він і ми рушали далі. Потім знов шомпол йде м'яко, знову грудка землі і раптом очі копача скляніли. Тоді я брала рулетку і міряла обштриканий клаптик. Всі мовчали. "Замала..." - казав копач і ми рушали далі. Знов штрик, грудка, очі, рулетка. "Копніть тут і тут!", "Ні! Тут чисто! Шари не змішані". Але якщо ґрунт на думку копача перевертався, ми копали. Мовчки. "Дівчина в рукавицях, сюди!" - гукали мене... Жар. Рию руками. Кишківник, трясця. Хтось робить крок від ями. Гребеш обережніше. Легшає. Собачий.
Чи знайдеш бушлат і обдивляєшся на символіку, кишені, сліди крові, винюхуєш аромат вогнищ.
Місця привалів перевірялися на терміни виготовлення напоїв та сигарет. Пачки, пляшки. "О, наші числа. Січень-лютий!" І кола накручуються по спіралі...
Озера, річки. Зледеніле округле "У когось є кошка?". Фух, здутий м'яч.
І сонце то пече, то холодом огорта.
Хтось нарізав кілометри підземних ходів.
Вдих. Півтора роки минуло. І ось виклик. Щось сталося.
Видих. Може треба допомога. Перенабираю "Пошукова ініціатива Майдану Оксана"
- Оксана?...
- Я випадково набрала.
- Нічого...
Ми мовчимо якийсь час, коротку мить.
- Ну, доброго вам дня.
- І вам.
В неї ще є мій номер, в мене ще є її номер. Життя іде. А вони зберігаються у телефонних книгах. Що знаємо ми одна про одну окрім того, що могли пройти кілометри у пошуках вбитих людей?!
Вулиця. Робочий день. Осінь. Люди. Незнайомі люди, які перетинають шляхи інших людей плечем до плеча у найстрашніші дні. Дякую, що ви є.