Ти кажеш, що ми дивні люди.
А хіба не дивний ти?
Сиплеш, сиплеш біль усюди,
Що немає, де пройти.
Знаєш, рани не зажили,
Очі так печуть від суєти,
Губи мов від лайму підкосили,
Пам’ятаєш, що боїшся висоти.
Граєшся з вогнем, немов дитя,
Наче наслідків не знаєш.
Гробиш і своє, й чуже життя,
А чи хочуть жити, не питаєш.
Скільки слів про тебе говорили…
Правду і неправду приплели.
Скільки поза очі всі судили,
І до чого, люди, ми дійшли?
Ти ще не навчився говорити,
Хоча, знаєш, вже б давно пора.
Кажеш, що нам нікуди спішити?
То чого ховаєшся в дворах?
Ми чекатимемо. Та недовго.
В кожного терпець слабкіш за сталь.
Розбиватиметься доля, і дорога,
Як дешевий і ламкий кришталь.