Вишиваєш хрестиком мої оченята,
Поки твоя некваплива осінь зраджує тебе;
Невблаганний дощ, що так кричить в вікно,
Не спить, осліп, принишк…,
Вглядається до сліз в екзистенційну далечінь.
Він нівичить мене, а я, закоханний в твою безмежність,
Ошукую себе, зрікаюсь себе, але не можу впасти,
Бо я люблю тебе… й картаю дощ,
Що так далеко пише на вікні ці вірші,
Безнадійно топить цю весну…
Живу! І відчуваю…, що пропав…
Невблаганний дощ, навіщо увірвався ти
І розтоптав мене, понівичив й без того живі рани?
Смійся, насміхайся з мене - голий! Голий я!
Нема душі? Й душа вся гола!
Падаю навколішки, спалюючи себе,
Я віддаю тобі свої крила, відтяті у янгола.
Вже помирать пора, а я й не жив ще...,
Лише страждання й біль з рання до вечора...
І так усе життя...
Бий, забивай тяжкі цвяхи в мою домовину,
Рий, розривай у серці люб’ячому свіжу, сирую могилу,
І застудився від твоєї я любові,
І вже не знаю: чи живу, чи не живу нині...
З-поміж очей блукаю - і ріки, і моря безсилі.
Втамую голод й, неначе, оживаю...
І знову мру..., як мрець на чужині...
21.03.2014
ID:
616742
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 28.10.2015 20:06:35
© дата внесення змiн: 05.11.2015 15:57:26
автор: Олександр Доброгорський
Вкажіть причину вашої скарги
|
