Сміється той, хто вже не має ніг,
Хто втратив на війні, можливо, руку.
Якби він міг, якби він тільки міг
Забути в мирний час військову муку.
Колись був інженер, тепер - солдат,
Тепер він воїн з ранами на серці.
Із ним жорстокий владний депутат
Все робить, що лихого заманеться.
Та воїн наш воює день і ніч,
Він спить не на своєму зараз ліжку.
З братами за країну пліч-о-пліч,
Готуючи вже пороху всю діжку.
І він не знає, коли буде вдома,
Чи буде колись вдома взагалі.
Таким, як він не заважає втома,
Коли чатує ворога в землі.
Щоночі спить у викопаній ямі,
А подушка його - то автомат.
Хтось їсть тепер чи суші, чи салямі,
Ковтає сльози воїн, наш солдат.
Хтось плаче, бо не бачив синє море,
А він радіє зранку, що живий,
Що бачить сонце, як навколо горе,
Як біля нього мертвий молодий.
Хтось десь кричить: "Батьки мені набридли!"
А наш солдат ще мріє про сім'ю.
Йому, напевно, бомби остогидли,
І всоте він тримає вже свою.
Він втратив все: і друзів, і патрони.
Не втратив віру. Віра ще живе.
А ще він має мрію про перони,
Де вся родина його дружно жде.
Не має ніг, а дякує за небо.
Без рук "спасибі" скаже за життя.
А хтось здоровий зовсім недалеко
Стрибне з будинку в смерть і забуття.
