Ніч прикинулась, ніби втомлена, ніби спить,
небо - камерою і спалахує.
А рима твоя дощем у вікно цокотить,
мовляв, я завжди поряд із ва́ми є.
Зриваєш голос крізь тишу і гуркіт грому,
вірш нотуєш, на пожовклих з часом листах.
А розум молить, не відчуваючи втому -
розвіюй страхи́ свої мов на вітрах.
Вони ж, люба, всіляко зіпсовують здатність
сприймати таким світ, яким він і є.
Чи вірити по-дитячому у спонтанність,
що до кохання вічності додає.
Страх непідробний дається мені взнаки́.
І, здається, дощ стиха неохоче.
Все ж, я до останнього віритиму таки -
у спокій.
В обіймах грози і ночі.
